Немодно зараз писати про авторитет українського правосуддя. Щоб спаплюжити цей авторитет, доклали руку всі: деякі судді, деякі політики, деякі громадські активісти, деякі журналісти. Кожен третій президент намагається ліквідувати суд, який йому не подобається. Тож якої поваги до судової системи чекати від інших громадян, які дивляться телевізор?
Насамперед чому авторитет суду є легітимною метою для обмеження свободи слова — згідно і зі ст. 34 Конституції України, і зі ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод? Чому саме авторитет суду, а не президента, уряду чи церкви, наприклад? Тому що суд без авторитету не має сенсу: його рішення ніхто не виконуватиме. Без авторитетного суду ми повернемося до первісного ладу, коли перемогу в усіх майнових і немайнових спорах отримував той, хто влучніше кидає кам'яну сокиру. Натомість завдяки авторитету суди можуть існувати й ефективно функціонувати навіть без держави, поліції, виконавчої служби.
Чеченські шаріатські суди — яскравий приклад. Вони діяли під турецькою окупацією, під Денікіним, під більшовиками. Згідно зі змінами, внесеними до Кримінального кодексу РСФРР 1928 року, за участь у шаріатських судах почали на рік відправляти в концтабори (участь у шаріатських судах у РФ була декриміналізована лише 1996 року). Та вся репресивна радянська система не могла примусити чеченців довіряти «чужим» радянським судам: вони туди просто не зверталися. Спори вирішувалися за законами шаріату. Знищити недержавну судову систему, яка базувалася на безперечному авторитеті, вдалося тільки 1944 року, коли всіх чеченців депортували: відірвали від рідної землі і розпорошили по Середній Азії. Хоча навіть там, у вигнанні, продовжували таємно діяти окремі шаріатські суди. Чеченські колеги кажуть, що й за таких умов не зафіксовано жодного випадку невиконання рішення шаріатського суду. Уявляєте?
Що ми маємо нині в Україні? Рішення судів є обов'язковими. За їх виконанням слідкують поліція, виконавча служба. Є кримінальна відповідальність за невиконання судових рішень. І при цьому НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ 70% судових рішень! 95% скарг до ЄСПЛ від українців стосуються невиконання судових рішень.
Така ситуація, безперечно, турбує мене і як громадянина, і як адвоката. Якщо так піде і далі, ми скоро відмовимося від судів як від рудименту. Тож і професія адвоката стане непотрібною: спори вирішуватимуть «братки» на «стрєлках» — як у 90-ті.
Чим вищий авторитет суду — тим більше судових рішень виконуватимуться добровільно. Я далекий від думки, що наші суди — «священні корови», які повинні бути поза критикою. Судова система залишається недореформованою, досі наявні всі її старі вади: і телефонне право, і хабарництво, і судова тяганина. Але не всі судді такі! Я особисто стикався з десятками чесних професіоналів у суддівських мантіях, які навіть за нинішніх умов намагаються зберегти ГІДНІСТЬ. Чому через окремих вовків або зваричів ми кидаємо тінь на тисячі чесних суддів?
Безперечно, критикувати суди можна і потрібно. Європейський суд з прав людини у своїй практиці спробував знайти баланс між конструктивною критикою і паплюженням авторитету правосуддя. У рішенні «Прагер і Обершлік проти Австрії» ЄСПЛ констатував: «Для того щоб успішно виконувати свої обов'язки, судова система як гарант правосуддя — фундаментальної цінності в правовій державі — повинна мати довіру загалу. Тому може виникати необхідність захистити суддів від безпідставних і деструктивних нападок, особливо з огляду на їхній обов'язок утримуватися від реагування на критику».
У рішенні «Кобентер і „Штандард Ферлагс ГмбХ“ проти Австрії» ЄСПЛ дещо розширив межі допустимої критики судового рішення. Він зазначив, що критику суддів у медіа варто сприймати як частину дискусії в суспільстві з ширшими межами для обґрунтованих зауважень. Свою позицію Європейський суд пояснив тим, що, оскільки надалі суддя власноруч вилучив з тексту рішення абзаци, які були піддані критиці, та пізніше під час дисциплінарного провадження йому було винесено попередження, то це, на думку суду, є яскравим свідченням, що суддя не впорався належним чином з покладеними на нього обов'язками. Отже, журналісти виконали функцію своєрідних сторожових псів демократії, а їхня критика не була безпідставним і руйнівним нападом на суддю чи судову систему як таку.
Водночас коли критиці піддається конкретний суддя, ЄСПЛ продовжує застосовувати «захисні стандарти» (на відміну від ситуації, коли критиці піддається судова система як така). У своїх рішеннях Євросуд розмежовує «критику мотивації» та «персональні атаки», тобто коментарі щодо професійної компетенції чи особистих якостей судді. Показовим тут є рішення «Барфорд проти Данії». Журналіст Барфорд був засуджений за публікацію статті, в якій критикував рішення суду. Журналіст уважав, що судді не мали права розглядати справу, оскільки підлягали відводу. Журналіст тільки поставив під сумнів законність судового рішення та натякнув на те, що суд діяв за вказівкою уряду Данії. Європейський суд з прав людини визнав, що данський суд справедливо засудив журналіста за дифамацію, а твердження пана Барфорда про нелегітимність рішення суду були названі серйозними звинуваченнями, які знизили громадську повагу до суддів. У зв'язку з цим Європейський суд зазначив, що журналіст не мав права ще й вдаватися до особистих нападів на суддів. До того ж натяк — звинувачення, сформульоване Барфордом, — не містив доказів того, що ті два члени суду діяли саме за вказівкою уряду. Також ЄСПЛ узяв до уваги, що вина судових засідателів не була доведеною, відповідно, «заявник поклав у основу свого звинувачення на адресу двох судових засідателів просто факт того, що вони були службовцями місцевого уряду», що не є доказом упередженості, і «навряд чи заявник не знав про це». Цікаво, що суд оцінив критику в ЗМІ як обтяжливу обставину через практично необмежену аудиторію, що може завдати «більшої шкоди репутації окремого судді чи судовій системі в цілому».
Таким чином, у своїй практиці ЄСПЛ дотримується правової позиції, що журналісти та інші особи повинні намагатися уникати в публічних висловлюваннях згадувань конкретних суддів та образливих слів, особливо якщо це стосується особистого життя або компетентності суддів. У рішенні «Скалка проти Польщі» суд зауважив, що «необхідно чітко розрізняти критику й образу. Якщо єдиною метою будь-якої форми висловлювань є образа суду, відповідне покарання, як правило, не порушує пункт 2 статті 10 Конвенції». А припустимою критика вважається в тому разі, якщо стосується виключно обґрунтування судового рішення. При цьому ключовим моментом для Європейського суду є високий рівень доказовості звинувачень.
І не варто думати, що за підрив авторитету правосуддя «рот затикають» лише журналістам і пересічним громадянам. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, адвокати і навіть самі судді також повинні виявляти стриманість у словах, якщо на кону — авторитет правосуддя.
В'ячеслав Якубенко
адвокат, кандидат юридичних наук,
cпеціально для JustTalk
Читайте та обговорюйте актуальні питання кримінальної юстиції у спільноті тих, хто від неї шаленіє: доєднуйтесь до спільноти JustTalk у Facebook.
