Обрані посадовці мають робити трохи більше, аніж просто витрачати гроші на гарні реформи в поганих відомствах.

5ee39bf6c952a.jpg

3 червня 2020 року

The Atlantic

Сет В. Стаутон (Seth W. Stoughton)
Професор права в Університеті Південної Кароліни

Джеффрі Дж. Ноубл (Jeffrey J. Noble)
Колишній заступник голови департаменту поліції в Ірвіні, Каліфорнія

Джеффрі П. Альперт (Geoffrey P. Alpert)
Професор кримінології в Університеті Південної Кароліни


Смерть Джорджа Флойда — остання кривава крапля в морі жорстоких сутичок між поліцією та людьми, яких вона мала б захищати. Поліцейські зловживання торкнулися людей кожної раси і верстви, але в групу надвисокого ризику потрапляє вразливе населення, особливо — молоді темношкірі чоловіки.

Це всім добре відомо, як і шляхи вирішення проблеми. Попередні трагедії завершилися серією незалежних досліджень комітетів «синьої стрічки» — Вікершам (Wickersham, 1929), Кернер (Kerner, 1967), Кнапп (Knapp, 1970), Овертаун (Overtown, 1980), Крістофер (Christopher, 1991), Кольц (Kolts, 1991), Моллен (Mollen, 1992), а також створенням Президентом оперативної групи з питань поліцейської діяльності в ХХІ столітті (2014), — які надали рекомендації щодо суттєвих змін для подолання випадків зловживання поліцейськими повноваженнями. Ці групи прийшли до аргументованих висновків і внесли свої пропозиції, які широко обговорювалися та з ентузіазмом імплементовувалися в законодавство протягом якогось часу. Зі згасанням уваги громадськості політики переносять увагу на важливіші питання, і всі спроби реформувати поліцію виявляються марними. Це — замкнене коло.

Проблема, що стоїть перед Америкою, полягає не в пошуку плану дій. Американська політика як своєрідна індустрія знає, як саме створити системи, що запобігають, ідентифікують та реагують на зловживання владою. Вона знає, як посилити прозорість. Системі відомо, яким чином забезпечити надання поліцейських послуг конституційним та правомірним шляхом без порушення норм моралі. Більшість правоохоронців на території країни керуються добрими намірами, проходять гарну підготовку та працюють у відомствах, що підпорядковуються принципам порядності. Але знань та гарних намірів і близько недостатньо!

Гіперлокалізованість (множинність — прим. ред.) правоохоронної системи в США грає вагому роль; у державі функціонує понад 18 тисяч правоохоронних відомств, більшість з яких (понад 15 тисяч) організовані на рівні міста або штату. Тому реформи спрямовуються на окремі відомства, але їх потребує не тільки департамент поліції Міннеаполісу — їх потребує вся Америка.

Політична воля — ось те, чого нам відчайдушно бракує, але що дуже потрібно. Америка має робити більше, ніж просто витрачати гроші на гарні реформи в поганих відомствах. Обрані чиновники на всіх рівнях — федеральному, рівні штатів та місцевому рівні — мають приділяти увагу і спрямовувати публічні ресурси на зміну законодавчого, адміністративного і соціального сценарію, який провокує зловживання правоохоронними повноваженнями. Як нещодавно написав Бен Левін, професор права з Університету Колорадо: «Удаване безсилля законодавців стало загальноприйнятним і розчаровує. Воно демонструє політичне боягузтво та фактичну згоду з жорстокістю в правоохоронній системі». Прийшов час змін. Ось план того, що вони мають зробити.

На федеральному рівні

На федеральному рівні Конгрес має зосередитися на трьох завданнях.

Перше — позбутися кваліфікованого імунітету. Кваліфікований імунітет (qualified immunity) — це юридична доктрина, що захищає правоохоронців, які порушили чиїсь конституційні права, від цивільних позовів, окрім тих випадків, коли дії правоохоронця безсумнівно вважаються неконституційними. Вчений-юрист Університету Чикаґо Вільям Боде (William Baude) запевняє, що Верховний Суд виправдовує кваліфікований імунітет, стверджуючи, що той є проявом сучасної еволюції сумлінного захисту (good faith defence) в системі загального права (common law) і захищає державних службовців від відповідальності без «справедливого попередження» (fair waring) про те, що їхні дії були неправильними. Втім, ні історичні судові, ні доктринальні виправдання не витримують глибшого аналізу. Проте за позицією суду: «Кваліфікований імунітет надає всеосяжний імунітет для всіх, окрім правоохоронців, які є очевидно некомпетентними або свідомо порушують закон».

Проблема полягає в тому, що суд обрав неправильне, обмежене трактування «чітко встановленого» конституційного порушення. Фактично, конституційне порушення вважається чітко встановленим лише тоді, коли суд у відповідній інстанції раніше визнав таке саме перевищення правоохоронних повноважень у таких самих обставинах неконституційним. Верховний Суд, наприклад, застосував кваліфікований імунітет у справі, коли офіцер, який стояв на естакаді на автостраді федерального значення, вистрілив в автомобіль, водій якого відмовився зупинитися на вимогу поліції й тікав. Такі дії не лише суперечать найкращим практикам реагування у такій ситуації, цього правоохоронця взагалі не вчили такого прийому, а його начальник чітко вказав йому не робити цього. Понад те, постріли не були необхідністю, оскільки правоохоронці розмістили стоп-смуги на етскаді, а самі чекали під належним прикриттям. Але оскільки жоден суд раніше не визнавав таке порушення повноважень неконституційним, то він постановив, що через відсутність прецедентів правоохоронця не можна притягнути до відповідальності за його дії. В іншій справі суд постановив, що кваліфікований імунітет поширюється на правоохоронців, які, всупереч політиці їхніх відомств та довготривалій поліцейській практиці, не спромоглися дочекатися підмоги, яку вже викликали, та увірвалися до приміщення, де перебувала жінка з психічним захворюванням — вона, як їм було заздалегідь відомо, мала ніж, яким погрожувала правоохоронцям, але не становила небезпеки для власного життя. Коли жінка почала передбачувано погрожувати правоохоронцям цим ножем, вони зробили те, що їм не довелося б робити, якби вони від самого початку повелися так, як їх натренували, — проте вони її застрелили. Знову ж суд постановив, що оскільки жоден інший суд раніше не визнавав таке порушення безсумнівно протиправним, «розсудливий офіцер міг вважати, що таке порушення було виправдане». Цей обурливий стандарт зовсім не означає, що кваліфікований імунітет захищає всіх, окрім «абсолютно некомпетентних»; навпаки, він захищає навіть абсолютно некомпетентних. І це лише два з багатьох обурливих прикладів.

Кваліфікований імунітет як правова доктрина може бути видозмінений або анульований федеральним законодавством. Такі дії мають широку двопартійну підтримку. Девід Френч (David French), оглядач з правими політичними поглядами, та Джоанна Шварц (Joanna Schwartz), професорка права Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, лівих поглядів, виступають проти кваліфікованого імунітету. До груп, які надавали експертні висновки або публічно закликали до ануляції кваліфікованого імунітету, належать Американська спілка захисту громадянських свобод (American Civil Liberties Union — ACLU), Правозахисний фонд NAACP (NAACP Legal Defense Fund), Інститут Катона (the Cato Institute) та Альянс захисту свободи (the Alliance Defending Freedom). Колишній перспективний кандидат у президенти, демократ Жуліан Кастро (Julián Castro), зобов'язувався «покласти край кваліфікованому імунітету для поліцейських, щоб їх можна було притягнути до відповідальності», а член палати представників Джастін Емаш (Justin Amash), колишній республіканець, нинішній член лібертаріанської партії, нещодавно представив Акт про скасування кваліфікованого імунітету. З такою широкою підтримкою законодавче скасування кваліфікованого імунітету має стати простим першим кроком.

Наступне, що має зробити Конгрес, — ухвалити закони для покращення збору інформації про те, що робить поліція і яким чином. Наприклад, ніхто насправді не знає, як часто американська поліція застосовує силу, чому застосовується сила, чи виправдана вона та за яких обставин вона дієва. Ніхто не знає, як багато випадків поліцейського переслідування за перевищення швидкості або чому їх було ініційовано; як багато водіїв-утікачів було спіймано або яка кількість ДТП, травм і смертей, що сталися внаслідок цього. Лише один штат — Юта — вимагає, щоб правоохоронні установи доповідали про насильницькі вторгнення та розгортання тактичних операцій. Ні поліція, ні будь-хто інший не може сказати, як багато людей було травмовано під час затримання, скільки осіб було затримано, а потім звільнено без пред'явлення звинувачень (підозри), або як багато справ місцеві прокурори відмовилися розпочати через брак доказів, вчинення конституційного або дисциплінарного порушення поліцейськими.

Окрім того, жоден службовець федерального рівня або рівня штату не знає, скільки камер спостереження розмістила поліція або до скількох приватних камер вона має доступ, або ж про розташування цих ресурсів. Нікому невідомо про кількість скарг від громадян стосовно вчинення щодо них дисциплінарних порушень поліцейськими; скількох людей відмовили від того, щоб подавати такі скарги, або ж їхні скарги було просто проігноровано, тобто не приділено достатньої уваги або повністю знищено. Невідомо, чи врешті когось притягли до відповідальності. Ця інформація — це не адміністративні дрібниці поліцейських буднів; це — базові дані про щоденні дії публічних службовців, які забезпечують ефективність здійснення ними своїх повноважень. Добровільного поширення інформації, такого як «Національний збір даних щодо застосування сили„, заснованого Федеральним бюро розслідувань, явно замало. Конгрес надав Міністерству юстиції повноваження вимагати від відомств інформацію щодо застосування сили, але Міністерство ніколи ці повноваження не застосовувало. Федеральний уряд може вимагати збирати інформацію на рівні відомства і штату, на додаток до надійної системи аудиту, щоб забезпечити надання достовірної інформації. Партії також не звертають уваги на ці питання в своїй політиці. Демократи впевнені в тому, що правоохоронна система страждає від систематичних проблем, тобто проблем, які можна вирішити за рахунок поліпшення збору інформації. Цей погляд починають поділяти і республіканці. Тім Скотт (Tim Scott), сенатор-республіканець з Південної Кароліни, та Чак Ґраслі (Chuck Grassley), сенатор-республіканець з Айови, запропонували «Акт про попередження імені Волтера Скотта„, який було названо на честь чоловіка, вбитого пострілом у спину офіцером департаменту поліції Північного Чарльстона у 2017 році. Такі спроби є простим проявом здорового ґлузду.

Врешті федеральний уряд має виділити значно більше ресурсів на підготовку поліцейських та зробити аудит такої системи, змінити локальну політику з цього питання. Поліцейські відомства у всій країні регулярно демонструють невідповідність мінімальним загальноприйнятим стандартам застосування сили під час затримання особи, оцінки законності таких дій під час службових розслідувань та зовнішнього нагляду. У деяких правоохоронців явно зустрічаєтьсямодель порушення конституційних прав членів їхньої громади. Міністерство юстиції відповідно до цих повноважень вирішило спори в деяких таких установах, здебільшого шляхом укладення мирових угод, що були закріплені федеральним судом. Хоча Міністерство юстиції не здатне вплинути на діяльність 18 тисяч поліцейських відомств США, Конгрес може надати йому повноваження пропонувати технічну допомогу, визначати стандарти поведінки, які стануть базою для ухвалення рішень судами в цивільних спорах стосовно поліцейського насильства і сформують основу для демократичної співпраці з громадами, яка надасть додаткові можливості реформування. Втім, це буде неможливо у разі, якщо Адміністрація Президента продовжить урізати фінансування на такі заходи. Конгрес також може краще регулювати правоохоронну сферу, вимагаючи або спонукаючи її до прозорої роботи шляхом запровадження обґрунтованого виділення коштів. Так створюються передумови для федерального фінансування і глибшого залучення в процес реформування поліції шляхом ліквідації відомств, які не відповідають цим вимогам, що, відповідно, зменшить кількість поліцейських відомств у країні.

На рівні штату

Законодавчі органи штатів, які здатні діяти швидше, ніж органи влади на національному рівні, мають власні п'ять завдань, на яких їм варто зосередитися.

Почнемо з того, що 36 штатів мають статути, які регламентують застосування як смертельної (deadly force), так і несмертельної сили (nondeadly force), а в шести штатах є статути, які регламентують застосування лише смертельної сили. Понад ¾ з 58 статутів усіх штатів (у деяких штатах більше одного статуту) були ухвалені до або в 1970-х роках, і до більшості правки не вносилися. За відсутності статутів штати регулюють застосування сили поліцією через судову практику. Але навіть у тих штатах, де є ці статути, під час їхнього тлумачення суди, на жаль, часто покладаються на Четверту поправку. Є дві причини, чому це становить проблему. По-перше, Четверта поправка регулює обшуки та арешти, у той час як закон штату має регламентувати застосування сили, але не кожне застосування сили є обшуком або арештом. (Декілька судів, наприклад, постановили, що випадок, коли офіцер вистрілив у вірогідного правопорушника, але зачепив перехожого, не вважається обшуком або арештом.) Законодавство штату має бути ширшим за Четверту поправку, а це означає, що посилання на доктрину Четвертої поправки в трактуванні законодавства штату надають слабший захист, аніж той, на який розраховували законотворці. По-друге, і, мабуть, це навіть важливіше: доктрини, що лежать в основі Четвертої поправки, перебувають у повному безладі (Fourth Amendment doctrines are a mess); вона надає дуже мало змістовних інструкцій щодо практичних ситуацій, у яких опиняються правоохоронці, тобто в яких випадках треба застосовувати силу та в якому обсязі. А ті принципи, які вона пропонує судам для розгляду питання законності застосування сили, часто виявляються недієвими.

До того ж багато статутів штату та судова практика суперечать найкращим практикам у цій сфері. Деякі штати дозволяють правоохоронцям застосовувати силу для затримання особи, якщо вони вважають, що таке затримання законне, навіть якщо воно таким не є, а їхнє переконання — необґрунтоване. Інші — жахливо застарілі й досі захищають правоохоронців, які застосовують смертельну силу, щоб запобігти втечі особи. А більшість штатів надають правоохоронцям повноваження застосовувати «обґрунтовано необхідну» силу («reasonably necessary“ force), але неспроможні розтлумачити зміст цього поняття або пояснити, як саме правоохоронці мають визначати її необхідність. Дуже мало штатів нагадують правоохоронцям про використання належної тактики і карають їх за обурливі помилки — це стимулює застосування сили у випадках, де можна було обійтися без неї.

Штати можуть зробити більше. Наприклад, за останні декілька років два штати (Вашингтон і Каліфорнія) внесли поправки до своїх статутів, які містять чітке трактування ситуацій, у яких поліцейським необхідно застосовувати силу, а також опис ситуацій, у яких виникає така необхідність, чим можуть керуватися правоохоронці та суди, оцінюючи законність таких дій. Каліфорнія дозволяє правоохоронцям застосовувати смертельну силу проти „неминучої загрози смерті або тяжкого тілесного ушкодження“ і пояснює, що „неминуча загроза“ з'являється тоді, коли „особа в цей конкретний момент спроможна та має явний намір“ завдати такої шкоди. Такі визначення, сформовані на основі найкращого поліцейського досвіду, дають правоохоронцям змогу захистити себе та інших, одночасно запобігаючи їхнім необґрунтованим діям, а також діям, які продиктовані виключно гіпотетичними страхами.

Законотворці штатів можуть також вносити правки до законодавства про права поліцейських та законодавства, яке регулює права поліцейських профспілок, що стосуються переговорів про укладення колективних договорів. Більшість штатів дозволяють або підтримують колективні договори для поліцейських профспілок — навіть такі штати, як Вісконсин, що не схвалюють профспілки у державному секторі. Поліцейські профспілки виконують корисну роботу: дослідження демонструють, що правоохоронці, об'єднані в профспілки, діють професійніше і їм зазвичай більше платять порівняно з тими, хто працює у відомствах, де профспілок немає. Але профспілки максимально використовують колективні договори для створення процесуальних лабіринтів, які надзвичайно ускладнюють розслідування, застосування дисциплінарних стягнень і звільнення правоохоронців. Деякі обмеження для розслідувань — наприклад, затягування допиту правоохоронця після критичного інциденту протягом деяких „циклів сну“ (добових змін — прим. ред.) — ґрунтуються на помилкових міркуваннях і були ретельно розвінчані науковими дослідженнями. Занадто часто притягненню до дисциплінарної відповідальності перешкоджають непотрібні або недоречні процесуальні положення; в деяких містах, наприклад, жителі можуть подати скаргу лише протягом певного часу після інциденту (інколи їм на це дається лише 30 днів). Коли до правоохоронців таки застосовують заходи дисциплінарного впливу, такі заходи піддаються оскарженню та арбітражним процедурам; в одному відомстві було виявлено, що арбітри „просто ділять на два“ суворість дисциплінарних стягнень, накладених адміністрацією відомства. Правоохоронці повинні мати право оскаржувати дисциплінарні стягнення, але лише тоді, коли вони стверджують, що рішення відомства було свавільним та необ'єктивним або що установа діяла несумлінно. Захищаючи недоброчесних правоохоронців (bad officers), колективні угоди профспілок і закони штату провокують зростання кількості порушень.

Також законотворці штату можуть уважніше призначати та, за необхідності, звільняти правоохоронців. Нині більшість штатів вимагає від них проходити комісію зі стандартів і підготовки та отримувати відповідний сертифікат. Такі комісії встановлюють мінімальні вимоги до підготовки, але закон штату може накласти власні специфічні вимоги на комісії, які наразі відсутні в програмах навчальних закладів. Наприклад, у штаті Вашингтон нині вимагається, щоб поліцейські проходили підготовку з деескалації насильства та із психічного здоров'я, а комісія має „проводити консультації з органами правопорядку та стейкхолдерами від громадськості“ під час розробки таких програм підготовки. У той час як більшість штатів мають процедуру десертифікації (така процедура забороняє особі, яка здійснює порушення, продовжувати працювати в поліції цього штату), такі повноваження штатів можуть бути серйозно обмеженими. У деяких штатах правоохоронця можуть позбавити права працювати в поліції лише після засудження за вчинення кримінального правопорушення або серйозного [кримінального] проступку. Навіть у тих штатах, де режим заборони працювати в поліції полегшений, його застосовують досить рідко. За період з 1960-х років до 2017 року було звільнено лише близько 30 000 поліцейських, причому половину з них — у трьох штатах (Флорида, Джорджія та Північна Кароліна). Як зазначив експерт з десертифікації поліції Роджер Ґолдман (Roger Goldman): „Річ не в тому, що ті штати мають більшу кількість недобропристойних правоохоронців; а в тому, що там дуже активні програми позбавлення права працювати в поліції (десертифікації)“. У штатів є гарна причина посилити контроль над поліцією: згідно з останніми дослідженнями, вірогідність того, що правоохоронці, яких приймають на службу інші поліцейські відомства після того, як їх звільнили або „вони звільнилися за власним бажанням“ з попереднього відомства, знову порушать (перевищать) свої повноваження у майбутньому, є дуже високою.

Ситуацію не полегшує стійка культура таємності всіх питань, які стосуються особового складу. Багато штатів суворо обмежили доступ громадськості до інформації про дисциплінарні справи стосовно правоохоронців або про службові розслідування поліцейських відомств стосовно фактів незаконного застосування сили. Хоча певний обсяг інформації щодо конкретного правоохоронця і має бути конфіденційним, контакт правоохоронця з особою та етапи розслідування можливих незаконних дій під час такого контакту, очевидно, стосуються публічних інтересів. Такі штати, як Флорида, що ухвалила закон про публічність діяльності органів влади, стали прикладом того, наскільки вагомим компонентом поліцейської підзвітності може стати публічний доступ до інформації, який не перешкоджає їхній діяльності. Своєю чергою, ті штати, які знищують (вилучають) дисциплінарні записи через певний проміжок часу (інколи він становить лише 6 місяців), ефективно приховують дані стосовно поведінки правоохоронців, які неодноразово перевищували свої повноваження. В питанні ухвалення законодавства про публічність такої інформації штати мають брати приклад з Флориди, а віднедавна й з Каліфорнії, які уникають приховування дисциплінарних записів та доповідей, що містять критичні інциденти — такі як, наприклад, поліцейська стрілянина або інші випадки серйозного застосування сили.

Зрештою, штати можуть переосмислити свій підхід до криміналізації тих чи інших діянь. Концепцію „надтої криміналізації“ вже багато обговорювали; через велику кількість законів їх порушення зустрічаються повсюдно. Якщо кожна людина — потенційний злочинець, то в правоохоронців є необмежений арсенал повноважень, які можна застосовувати до таких суб'єктів, а саме: затримати, здійснити поверховий огляд, обшукати, заарештувати (stop, frisk, search, or arrest). Та, як каже приказка: якщо у тебе є лише молоток, тоді кожна проблема виглядає, як цвях. Надто довго „молоток кримінального закону“ застосовувався для розв'язання широкого кола соціальних проблем. Результатом стало надмірне втручання поліції в справи, якими краще було б займатися іншим органам влади та соціальним службам, включно з питаннями дисципліни в школі, бідності, бездомності та вживання психоактивних речовин. Криза з поширенням опіоїдних [наркотиків] залишається суворим нагадуванням про те, що США не можуть впоратися із залежністю шляхом того, що просто заарештовувати кожного споживача. Тривожні розбіжності між тим, як поліцію перетворили на солдатів у війні з наркотиками (війні, яка, попри майже ідентичні показники вживання наркотиків білими і темношкірими американцями, ведеться загалом серед бідних меншин), і тим, як поліція вбачається помічником системи охорони здоров'я у вирішенні проблеми вживання опіоїдів у заміських районах середнього та вищого класу, мають бути сигналом для законотворців штату про те, що прийшов час переглянути предмет застосування кримінального права.

На місцевому рівні

Місцеві органи влади, своєю чергою, можуть багато чого зробити. Спочатку їм варто зосередитися на п'яти конкретних напрямах.

У багатьох з них є системи підзвітності — так звані системи раннього попередження або раннього втручання, — які вдало виглядають на папері, але яких не дотримуються і які не переглядають. Починаючи з 1980-х років, ці системи могли потенційно відстежувати правоохоронців до того, як вони перевищать повноваження, і давали змогу супервізорам (наставникам — прим. ред.) запобігати негативним наслідкам. На жаль, багато відомств ігнорують власні заходи, передбачені протоколом (система раннього попередження стає безглуздим адміністративним обов'язком), або супервізори вважають, що правоохоронці не потребують жодного втручання, окрім тих випадків, коли вони отримують сигнал від системи раннього попередження. Жодна з цих помилок не є прийнятною, але обидві можна виправити.

Наслідком гіперлокалізації органів правопорядку в США стало те, що багато відомств або створили власну політику і програму підготовки з нуля (часто без попередніх досліджень або великого досвіду), або просто замовили їх у приватного сектора. Політика і підготовка поліцейських установ мають працювати в напрямку охоплення найкращих практик її галузі та загальноприйнятих принципів. Наприклад, дослідження різних типів застосування сили в 50 найбільших відділах поліції в країні — установах, які мають час, ресурси та великий досвід для того, щоб правильно її сформувати, — показало, що в їхній політиці є все, що тільки можна уявити. Деякі просто повторюють конституційні стандарти, викладені Верховним Судом. Інші додають трохи більше, аніж трактування конституційного закону та надихаючої промови захищати цінність, якою є життя людини. Але затверджувати політику, яка стосується тактики та надає суттєві інструкції для правоохоронців щодо їхньої роботи в полі, — це цілком реально; ми знаємо це, тому що певні відомства саме так і зробили. Деякі з них інструктують правоохоронців застосовувати силу не більше, ніж необхідно для забезпечення власної безпеки, інші ж надають конкретні тактичні інструкції щодо зупинки авто, ефективного проведення арешту, взаємодії з людьми із психічними захворюваннями (мова йде про так звані guidelines — алгоритми дій у штатних/позаштатних ситуаціях — прим. ред.).

Інше важливе завдання стосується того, що для правоохоронців треба проводити безпосередні навчання з політики їхнього відомства (agency»s policy). Підхід «прочитав — розпишися» — це сумна реальність; правоохоронці мають підтвердити, що вони ознайомлені з новою політикою, але більшість відомств не роблять нічого для того, щоб упевнитися в тому, що правоохоронці цю політику розуміють. Інколи відомства намагаються використовувати технології для підвищення ефективності: наприклад, коли працівник відділу кадрів уголос читає нові правила, завантажує відео онлайн, а правоохоронці мають натиснути на посилання до цього відео — і це називається «тренінг». Не дивно, що такі тренінги просто ігноруються. Ми всі читали численні свідчення, в яких правоохоронці стверджували, що вони були незнайомі зі змістом політики свого відомства. Керівництва з політики надто об'ємні, щоб хтось і справді вважав, що правоохоронці запам'ятають їх повністю. З іншого боку, питання застосування сили, водіння поліцейських машин під час спецоперацій та інші непоширені, але високо ризиковані види діяльності потребуватимуть значно уважнішого вивчення.

Звісно, найкращі в світі політики і підготовка не матимуть жодної вартості, якщо їх не буде впроваджено. Коли поліцейський департамент Феніксу запровадив систему носіння натільних відеокамер (бодікамер), він також ухвалив політику щодо обов'язкової фіксації великої кількості подій, яка вимагала від правоохоронців вмикати камеру під час майже кожного контакту з громадянами. Вже через місяць після запровадження цієї політики правоохоронці фіксували лише 42,2% з усіх контактів, які вони мали записувати, а через рік — лише 13,2%. У відомства було обладнання і була політика, але не вистачало належного контролю за її реалізацією. Поліцейська реформа живе або помирає залежно від ставлення керівництва до неї, яке має контролювати її реалізацію, а тому відомства мають упевнитися в тому, щоб капрали, сержанти та лейтенанти виконували роботу, за яку вони отримують заробітну платню. Це, звісно, вимагає того, щоб відомства проводили підготовку тих, хто здійснюватиме контроль (гарний офіцер не завжди вміє добре контролювати ефективність роботи), а також аналізували роботу та рішення тих, хто здійснює такий контроль. З тією ж силою відомства мають організовувати і зовнішній контроль. Як органи влади, поліцейські відомства мають враховувати потреби суспільства, особливо в контексті такої високо ризикованої діяльності, як застосування сили та водіння поліцейських машин під час спецоперацій.

Внаслідок гучних інцидентів поліцейським відомствам також варто стати прозорішими. Хоча деяка інформація, як, наприклад, кадри з натільних камер, не має розголошуватися протягом певного часу, щоб оприлюднення записів важливих інтерв'ю зі свідками не зашкодило слідству, немає легітимного виправдання заборони публічного доступу до даних протягом місяців чи років. Припущення про те, що поліція приховує бентежну або компрометуючу інформацію, набуває більшої деструктивної сили тоді, коли відомство вже поширило відео, яке створює йому позитивний імідж (тобто вибіркове поширення відео, яке має на меті підкреслити позитивний імідж поліції — прим. ред.). Ніщо не здатне знищити довіру громадськості так швидко, як подвійні стандарти. Як пишуть автори книги про вбивства, вчинені поліцейськими (a book about police homicides): «Органам правопорядку треба просто знайти способи ділитися більшим обсягом інформації й оприлюднювати інформацію якомога раніше». Як мінімум, відомства можуть запровадити правила, що передбачають оприлюднення відео або іншої інформації через певний проміжок часу після інциденту — так, як це зробив департамент поліції в Лос-Анджелесі, де така інформація має оприлюднюватися протягом 45 днів. Багато представників громадськості можуть вважати, що цей строк задовгий, але наявність чітко визначеного строку вже сама по собі запобігає думкам про те, що поліція щось приховує.

І, мабуть, найважливіше: відомства мають створити культуру, в якій усвідомлюється і цінується важливість підтримки з боку своїх же колег. Правоохоронці, як і всі люди, поводяться так, як, на їхню думку, від них очікують їхні колеги. Мало що здатне так зменшити кількість порушень і створити професійну культуру, як приклад колег щодо того, що перевищення повноважень є абсолютно неприйнятним. Відомства мають формувати поліцейську культуру на основі професіоналізму. Приклад депаратменту поліції Нового Орлеану, який заснував програму «Етичне поліціювання — сміливе поліціювання» (Ethical Policing Is Courageous — EPIC), можна вважати першим очевидним кроком для захисту як правоохоронців, так і громадськості.

Змістовна поліцейська реформа (meaningful police reform) можлива, але вона вимагає координованих зусиль органів влади на федеральному рівні, рівні штатів і місцевому рівні. Для неї також потрібен сталий тиск з боку громадськості, який стимулюватиме обраних посадових осіб діяти. Ця реформа не буде ні прямолінійною, ні швидкою. А оскільки протести через трагічну, але прогнозовану смерть Джорджа Флойда набирають обертів, стає очевидно, що країна не витримає однотипних, застарілих, нерішучих спроб до реформування, які ми бачили раніше. Джордж Флойд, як і кожен/кожна з нас, заслуговує на краще.


Ця історія — складова партнерського проєкту з Національним центром Конституції — «Битва за Конституцію».

Ми б хотіли дізнатися, що ви думаєте про цю статтю. Надішліть листа редактору або напишіть за електронною адресою [email protected].

Сет Стаутон (Seth Stoughton) — професор права в Університеті Південної Кароліни і колишній офіцер. Співавтор книги «Оцінка застосування поліцією сили».

Джефф Ноубл (Jeff Noble) — поліцейський консультант, колишній заступник керівника поліції в поліцейському департаменті Ірвіна (Каліфорнія) та колишній тимчасовий заступник керівника поліції поліцейського департаменту Вестмінстера (Каліфорнія). Співавтор книги «Оцінка застосування поліцією сили».

Джеффрі Альперт (Geoffrey Alpert) — професор кримінології Університету Південної Кароліни та Університету Ґріффіта в Брисбені, Австралія. Співавтор книги «Оцінка застосування поліцією сили».

Переклад створено спеціально для JustTalk.