- ... обіцяла про «чистий листок»!.. І про якісь крила...
- ... і з чистого листка завжди непросто починати... Позаяк це, як вчитися літати після того, як невідомо де поділися ті крила, які ще, здається, ніби вчора, — були за спиною... А потім десь поділися після того, як ми собі придумали, що можна ж і ногами походити по землі трошки, а крила нехай побудуть собі отут, в куточку... От їх хтось собі і приміряв, і полетів... І правильно, бо хто ж, маючи крила, знову ногами захоче ходити, окрім нас?..
А починати вчитися навіть того, що, здавалося, вже і вмієш, і знаєш, і інших уже усіх навчив, — ой, ну, це, як зі «стінгерів» стріляти: та ж ніби і така сама зброя, і ясно все, а на ділі — все зовсім непросто, бо ж і голову відірвати може, і не тим кінцем, он, як в тому відео — чуваки встрелили, своїх же і положили...
... Але вміння ж мали залишитися, і спогади точно є — такі яскраві: ось, воно ж було, ми ж уже літали... І що цікаво — ми літали, а всі навколо викрикали, що ми не літаємо, а так — просто підскакуємо високо... Подумаєш... А ми й дозволили їм усім нас переконати в тому, що ні, ми не літаємо...
І згадайте, до речі, ми ж і падали спочатку, і розбивали лікті, коліна, але потім ми полетіли, ми ж літали і то досить непогано... І тоді в нас були крила... а зараз крила є лише в якихось там поодиноких... І то вони літають так, щоб ніхто не бачив...
... і починати знову літати життєво необхідно. Заради нам самих.
І усім нам.
Якнайшвидше.
І чим швидше почнемо знову нарощувати крила, тим більша ймовірність, що згадаємо і як це — коли виростають крила, і як воно — стрибати перед тим, як розправити крила, випробовуючи їх вперше в польоті... Стрибати ж вперше доводиться завжди без впевненості, лише з самою Вірою, що з крилами все ок, вони придатні до польоту і їх лише потрібно впевнено розправити, щоб полетіти...
І без падінь тут точно не обійдеться... Як же це — вчитися літати і жодного разу не впасти?.. Так не буває... Янголи, кажуть, і то падають, не те що ми тут і то знову без крил, які ми самі ж профукали. І я не про особистості зараз зовсім.
І так, все ж у нас зараз відбувається саме в той момент, коли видається, що у всіх сферах та з усіх сторін все зайшло в тупик, розвитку немає ніякого, одна «зрада» та «село неначе погорілої, неначе люди подуріли»; і вже неважливо, насправді, з чого починати.
А починати варто з себе.
Так, як завжди, ми почнемо першими... Почнемо знову літати.
Як починаємо?
Все просто.
Значить, широко відкриваємо очі, глибоко вдихаємо, стискаємо кулаки, витираємо все мокре рукавом, посміхаємося і видихаємо:
- Я все зроблю. Мені все вдасться.
Це ж усе вже було і навіть трохи страшніше, аніж сьогодні...
- Чого страшніше?
- Бо ми тоді усі ще не зналися. А зараз ми всі знаємося і нас значно більше. Насправді, нас уже дуже багато)
- Але навіщо все спочатку?..
- Це не «спочатку». Це так, бо ми на якомусь етапі дозволили собі дати слабину і добровільно (!) зняти крила, які нас піднесли дуже високо...
- Але ж хтось має за це відповісти!..
- Звичайно. І в нас для цього є спеціально навчені люди, які розберуться хто і по чому.
А в нас головне зараз — це відроджувати крила, а не бавитися в прокурорів.
... Та бо знову зайдемо в тупик і там можемо знову (це все уже було!) загубити ще й пам'ять.
Вчіть історію — річниця розстрілу Болбочана десь цими днями. І його ж не вороги знищили, його свої — свої, так, наші, українці у вишиванках та під патріотичними гаслами і дали наказ розстріляти, і розстріляли також свої... не московити, і не поляки, і не німці, і не марсіани, а свої, українці.
Тому, щоб знову не ходити по колу триста з гаком років для того, щоб прокинутися, давайте вже без пошуків крайніх, винних, ботів, філів і всього оцього, що вже зараз коїться...
А, і ще ж, головне себе не загризти... Воно ж і без толку, і без сенсу...
Бо вороги чекають, споглядають, але і вдарити можуть, поки ми якраз вишукуватимемо між собою винних, зрадників і особливо крайніх.
І для позитиву.
Попереду — найцікавіше уже.
Не нове, не незвідане і не ніким неходжене ще, а справді цікаве, бо ми ж маємо поміж собою і тих, хто все пам'ятає, і ще точно вміє літати.
І тому нас чекають і зустрічі зі справжніми друзями, і прихованими слабаками, і з несправжніми однодумцями, і з явними чужинцями. А найцікавіше, що нас чекає — то пізнання себе, своїх страхів і своїх найсильніших сторін...
- Якщо вони ще є!
- Є. Інакше ми би тут з вами каву не пили вранці, а сиділи би під обстрілами брудні, голодні і дезорієнтовані в криївках.
І власне, якщо ми ще маємо сумніви в своїй силі та в силі нашої благословенної Держави, тоді дійсно варто було прожити цей відрізок, щоб усвідомити, що так, ми ж вміємо літати.
А раз ми вміємо, то навчимося знову і крила відростити, і високо полетіти. І цінувати уже і крила, і себе, і усіх, хто віддав свої крила нам — щоб ми на тих крилах не одне одного гризли, а літали на славу Неньки і на благо народу нашого.
Оце й усе.
Тому зосереджуємося на тому шляху, де ми усі зараз є.
Бо насправді той шлях, де видається найважче, де попереду виглядає купа роботи і куди найстрашніше йти, і звідки найбільше хочеться втекти — є справжнім і веде до справжньої перемоги. Перемоги особистої і Перемоги усіх нас, як однодумців. Перемоги над нашим одвічним страхом, а тоді уже — і Перемоги над нашим ворогом, чи ворогами...
І хто його знає...
Може, долаючи свої найбільші страхи та відроджуючи крила, ми так розійдемося, що і усіх воріженьків зараз покладемо, і нам ще й вчитися сподобається?..))
Головне, не відкладати на потім...
Потім може і не бути уже...
І хто би що і звідки нам не нашіптував — варто завжди вірити собі і в себе. Як же у нас можуть знову вирости крила, якщо ми ще досі — після Революції Гідності і на 8 рік війни — вперто продовжуємо продукувати недовіру до себе і до своїх?..
Зі Святом
