У світі діють деякі несподівані механізми, про існування яких ми, можливо, і здогадуємось, але не розуміємо, наскільки вони можуть бути значущими. Але все це досить важко верифікувати, допоки немає кількісної картини. Для будь-якої кількісної картини завжди необхідні дані. Дані — це статистика.
Перші статистичні дані про світ датуються десь початком 19 століття. Цікаво, що довгий час нікому не спадало на думку звести дані по населенню і Внутрішньому Валового Продукту (ВВП) — улюбленому інструменту економістів, як методу порівняння різних економік світу. Першим це зробив пан Ангус Медісон. Він звів дані за 200 років існування статистики в одну таблицю, де кожній країні і кожному народу приділив окрему увагу. І раптом з'ясувалося, що світ влаштований зовсім не так як ми думали.
У ньому існують дві групи країн, які, як виявилося, ніколи не «тасувалися» і взагалі рухалися абсолютно різними траєкторіями з абсолютно різними швидкостями. Умовно, це:
1) E «економ» + D «звичайний» і
2) S «спорт» режими, за аналогією з автомобілями.
Так ось ті, які рухаються на «спорт» режимі це 25 з 200 країн. Якщо говорити метафорично, то — це взуті в хромові диски Феррарі, Бентлі і Порше, Мерседеси, Бехи та лонговані Ауді. Економіки таких держав «суперкарів» ростуть ДУЖЕ швидко і стабільно показують високі економічні результати. Причому це не обов'язково ті держави, які мають високі темпи зростання конкретно зараз.
Інші ж 175 країн використовують «економ» та «звичайний» режими — їх економіки зростають (в розрізі століть), але не дуже швидко. Коли ми розглядаємо тривалі періоди часу, то з'ясовується, що ШВИДШЕ ЗРОСТАЄ ТОЙ, ХТО МЕНШЕ ВСІХ ПАДАЄ.
Так ось ця група з 175 країн умовно ділиться на дві підгрупи:
1) Перші, які йдуть по низькій траєкторії, на «економ режимі»: в неї часто входять традиційні країни, які просто не мають на меті мати високі економічні результати, а зосереджуються на інших цінностях — сімейних, релігійних і т.д. Переважно це країни Африки та Океанії.
Так, вони програли гонку за багатством, але в пріоритет поставили зовсім інші ідеали. Але не нам їх судити. Аналіз цієї підкатегорії залишимо за дужками. Нас же цікавить друга підгрупа. У неї входить і Україна.
2) Так ось, друга підгрупа (країни, що показані на зображенні нижче) рухається на «звичайному» швидкісному режимі. Такі держави весь час намагаються перейти з другого дивізіону (175 країн) в перший (25 країн). Вони вийшли зі стану традиційності, але ніяк не можуть завершити модернізацію. Приклади подібних переходів вкрай рідкісні, найчастіше такі країни стрибають вгору, але потім б'ються об стелю і знову з'їжджають вниз.
Власне, виникає питання: чому одні держави рухаються на високій швидкості і йдуть по одній «траєкторії A», а інші повзуть або йдуть, відповідно, по інший — «траєкторії Б»?
Багато, звичайно, хотіли б перейти з «Б» на «А», але мало у кого це виходить. У «Б-країн» відбуваються помітні стрибки, зазвичай пов'язані з подорожчанням їх основного ресурсу (нафта, газ, вугілля, пшениця). А в цілому такі економіки ростуть зовсім іншими темпами.
Однозначно, що Україні потрібна прописка у вищій лізі. У вищій лізі країн — на траєкторії А. І ми не маємо права проґавити свій історичний шанс. Як же здійснити такий стрибок? Чи можливо? Невже ми чужі на цьому святі життя?
Користуючись публікаціями і розрахунками цілої плеяди авторитетних економістів, можемо знайти тільки п'ять прикладів безсумнівного успіху при переході з низької на високу траєкторію. Це Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань і Сінгапур — так звані Азіатські Тигри (перейшли в другій половині 20 століття). Як це їм вдалося зробити? Якою ціною?
Є теорія, яка говорить нам про те, що людство насправді все переплутало: ми чомусь вважали, що розвиток є закономірністю, а відсталість — винятком. А дійсно, якщо навіть подивитися на країни «траєкторії А» (25 країн) і країни «траєкторії Б» (175 країн), то стає не зовсім зрозуміло, де ж тут закономірність, а де виняток? Тому автори і послідовники цієї теорії стали стверджувати, що пояснювати треба те, яким чином розвинені країни досягли успіху (як ВИКЛЮЧЕННЯ), а не навпаки. Тому що переважна більшість країн знаходяться на низькому рівні розвитку (як ПРАВИЛО).
«Траєкторія А» — це країни Західної Європи і Північної Америки, частково Південно-східної Азії, причому що цікаво, в першу чергу, протестантські. Католицькі, наприклад, стали їх наздоганяти тільки в кінці 20 століття, буддистські країни здійснили вихід на високу орбіту в інший період. Насправді, звичайно ж, справа не в конфесіях, але схоже, що на довгострокове економічне зростання впливають фактори, які не належать до числа звичних, таких як мінеральні або людські ресурси. Тут справа в чомусь іншому. Спробуємо розібратися, використовуючи метод «від супротивного».
Перше, що спадає на думку, це наступна закономірність: зробіть демократичні політичні зміни, і ви відкриєте запит на модернізацію. Але виявляється, що немає однозначного причинно-наслідкового зв'язку між зростанням доходів і демократизацією. Якщо немає належного правопорядку і працюючих інститутів, демократія може привести і до негативних наслідків (наприклад, Єгипет після «Арабської весни, де суспільство шляхом демократичних виборів привело до влади „Братів Мусульман“, які затягнули країну в ще більший хаос, а не проклали шлях до довгострокового економічного зростання).
Другий варіант: поява середнього класу (індивідуальне економічне зростання, іншими словами ВВП на душу населення) дозволяє домогтися соціальних результатів (зростання освіти), які призводять до формування демократії. Коли замикаються між собою ці умови, тоді і виникає стійке потужне зростання, що дозволяє вийти на високу траєкторію.
Алгоритм начебто такий: виборці починають піклуватися не лише про матеріальний бік життя, а й починають перейматись своїми правами і свободами. У свій час вчені навіть намагалися знайти, те граничне значення ВВП на душу населення, після досягнення якого потреби громадян розширюються.
При зростанні доходів якість інститутів (якість управління, діловий клімат, рівень свобод, задоволеність життям, розвиток людського потенціалу) може не змінюватися. Путінська Росія тому яскравий приклад. Доходи від „чорного золота“ нульових не привели до якісної зміни інститутів.
Ви, звичайно ж, можете запитати: до чого тут інститути, якщо країни розмежовані по траєкторіях, згідно з показником ВВП?
Відповідь: Траєкторія — це довгостроковий тренд і, як ми пам'ятаємо, швидше зростає той, хто менше всіх падає в розрізі десятиліть і століть.
Чому ж, наприклад, „сировинне“ ВВП не може забезпечити стабільне економічне зростання і як же це співвідноситься з інститутами?
Розберемо на прикладі Росії. Можна і на прикладі України, але РФ ну дуже смачний приклад! Після ситих 2000-х Росія зіткнулася з проблемою різкого уповільнення економічного зростання. Для країн, що розвиваються це особлива проблема. Аналітики Світового Банку називають це „пасткою середнього доходу“ — middle income trap (ВВП на душу населення на рівні $ 15 000-16 000). Сенс її в тому, що сповільненого зростання буде не вистачати для підтримки звичного підвищення доходів (а то і для збереження досягнутого рівня) і це стане політичною проблемою. Ресурсів для прискорення економіки практично немає, доведеться збільшувати борг. Попереднє зростання було в значній мірі обумовлене цінами на нафту.
Як показують цифри — галузева структура економіки за останні роки в РФ деградувала: частка видобутку і нафтопереробки зросла за 2002-2015 рр. в рази, а частка обробної промисловості (без нафтопереробки) знизилася в структурі ВВП. У порівнянні з країнами, які змогли піти від сировинної залежності (наприклад, Нідерланди), у російської економіки занадто велика частка видобутку корисних копалин. Для виходу з пастки потрібен розвиток несировинної економіки, а саме: економіки середніх і малих підприємств. Але за відсутності демократичної політичної культури цього нікому вимагати — вірніше, тих що вимагають ніхто не чує.
Як бачимо, представлені вище гіпотези довгострокового економічного росту, в повній мірі не працюють і не забезпечують стабільне економічне зростання, яке здатне вивести країну на „траєкторію А“ — не дозволяє включити „спорт“ режим.
Але все ж виключення є. Нагадаємо їх: Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань і Сінгапур. Що ж між ними спільного? Дослідження показало, що у всіх п'яти країнах, які нещодавно змінили траєкторію, відбувалося посилення ролі цінностей індивідуалізму, здійснювався перехід від традиційних цінностей (релігія, сім'я, повага до влади, абсолютні стандарти, соціальний конформізм, згода надається перевага відкритим політичним конфліктам) до секулярно-раціональних (раціональна поведінка, досягнення успіху, перевагу світської держави). Також в цих країнах зростала цінність самовираження і знижувалася дистанція влади.
Висновок робимо наступний (з огляду на відкинуті вище гіпотези довгострокового економічного зростання за методом „від супротивного“) — зміна певних цінностей і поведінкових установок може призвести до дуже серйозних економічних змін: соціокультурні зрушення передують змінам економічним. Вони стають механізмом економічного зсуву, його умовою.
Згадаймо Булгакова: „Розруха не в клозетах, розруха в головах“. У головах, КАРЛ. Спочатку міняємо поведінкові і ціннісні установки, а потім здійснюємо перехід на довгострокову траєкторію успішного економічного зростання.
Давайте закріпимо це у вигляді модуля:
1) Нинішній загальноприйнятий ідеал суспільства — це суспільство загального добробуту. Крім всього іншого — це, в першу чергу, заможний громадянин.
2) Заможний громадянин — це економіка.
3) Для функціонування і життєдіяльності економіки необхідні правила гри.
4) Правила гри — це розумні закони і їх дотримання.
5) Щоб закони дотримувалися, потрібна ефективна судова система. Ефективна судова система — це ще й ліквідація корупції. А значить велика ресурсна база + можливість отримати інвестиції.
6) Ефективна судова система можлива тільки при наявності здорової політичної системи.
7) Здорова політична система — це розумне адекватне суспільство.
