Пристрасті навколо "Mcdonald"s" вщухнуть, але проблема нікуди не дінеться, бо справа не в особливостях менеджменту популярної ресторації і не в мові. В Україні живе дуже чисельна популяція громадян, яка не асоціює себе з українською культурою, всіляко її зневажає, я би навіть сказав, гидує нею. І йдеться не про російськомовних, адже в Україні є сотні тисяч громадян, які через ті чи інші причини послуговуються здебільшого російською мовою, але мінімум лояльні до державної і з розумінням ставляться до її відродження і розвитку.

Мова про окрему категорію в середовищі російськомовних, назвемо її умовно "небичьйо", тобто тих українців, росіян чи представників інших національностей, котрі вважають українську культуру сільською, меншовартісною, примітивною, жалюгідною тощо. Саме представники цього соціокультурного прошарку вчинили вереск навколо рішення Mcdonald"s прибрати з меню російську мову. Знову наголошу, справа не в мові, бо всі ці українофоби знають українську, принаймні, на рівні фастфудівського прейскуранту. "Небичьйо" обурив факт ігнорування їхнього існування і заперечення привілейованого, як вони собі вважають, суспільного статусу.

Мені пригадався випадок, коли ми, 16-річні юнаки, відпрацьовували практику на одному із заводів міста Хмельницького. Було це в 1985 році. Якийсь роботяга записував у журнал наші анкетні дані і в графі національності, навпроти кожного учня автоматично поставив "укр". Ви би побачили, як побагровів один з практикантів, побачивши таке неподобство. "Я – русскій!", – з ненавистю процідив він. І справа не в етнічній приналежності цього отрока, його обурення не мало меж через те, що його зачислили до носіїв меншовартісної культури.

До чого я веду? Поки ця категорія українських громадян, а насправді – етнічних і ментальних росіян комфортно живе в нашій державі, успішно плодиться, виховує собі подібних і диктує умови, Україна ніколи не зміниться. Буде тільки гірше, аж до повної втрати державності. Компроміси з "небичьйом" можливі лише за рахунок поступок з боку українства. Всі ці фрази про "какая разніца" насправді означають: "Ми вас ненавидим, рагули!".

Отже, на війні як на війні. Україну врятує лише найжорсткіші заходи в царині мовної політики. Держава потребує буквального вичавлення російської мови з публічного простору з паралельним прищепленням у дітей відрази до всього російського. Лише за таких умов можливі позитивні зрушення, принаймні, через декілька поколінь. Наша постколоніальна і постгеноцидна нація потребує ін'єкції у вигляді законів на кшталт Валуєвського циркуляру і Емського указу, тільки тепер щодо російської мови. А на перехідному етапі можна послуговуватися гаслом "Україна – для політичних українців", яке має об'єднати всіх українофілів, незалежно від расової, національної чи релігійної приналежності. Хіба не симпатична національна ідея?

Чи здатний хтось з нашого політичного істеблішменту піти на такі непопулярні кроки – малоймовірно. Можливо, з часом. Зрозуміло, жорстка мовна політика викличе спротив, який неодмінно підігріватиметься "братнім сусідом" і його п'ятою колоною в Україні. Але який буде рівень цієї протидії, особливо з боку пересічного "небичья"? Наскільки готовий обивательський проросійський сегмент до відстоювання своїх цінностей, іншими словами – чи здатний він на самопожертву заради російських ідеалів? Знаю напевно, що з протилежного боку такі люди є, і їх багато…