Київ. Замовив каву. Бариста щебече до мене ідеальною українською мовою. Раптом: «Слушаю вас», – звертається вона до наступного клієнта! Типова картина для столиці та більшості міст України. Дівчина просто зробила для мене виняток, як для такого собі дивака, а далі механічно занурилася в звичну для себе та оточення російськомовну нішу, яка є маркером цивілізованого суспільства. Якось так.

Купа філологів, активістів, блогерів, патріотів намагається з цим боротися, скандалити і волати про обурливу тенденцію домінування російської мови в нашій державі, але ситуація, здається, лише погіршується. В Києві молодь розмовляє винятково російською. Трішки погіршують цю «ідилію» студенти із західних регіонів або молоді люди, в яких батьки звідти родом. І що головне, дуже часто діти з україномовний родин теж переходять на російську, щоб не привертати зайвої уваги і не виглядати білими воронами.

Отже, можемо констатувати, що українська мова продовжує залишатися на маргінесі суспільного життя, принаймні, на значній території України, незважаючи на тридцять років незалежності. Воістину, «рускій мір» непереможний.

Пригадую 70-80 роки минулого століття. У місті Хмельницькому, де я виріс, було всього три українські школи з двадцяти п'яти чи щось близько того. У молодіжному середовищі панувала російська мова. Україномовні діти в громадських місцях автоматично переходили на «общєдоступний», кому ж хотілося ставати об'єктом для цькування.

Пам'ятаю, як одного разу мій товариш відкликав мене на перерві, а то був якийсь четвертий чи п'ятий клас, і запропонував на вулиці розмовляти винятково російською, щоб ніхто з ровесників не здогадався, що ми з української школи. Я погодився, хоча все моє єство протестувало проти такої затії. В той день ми, здається, ходили в кіно і я майже весь час мовчав, щоб не порушити обіцянку і одночасно не говорити до товариша російською, бо це виглядало зрадою, принаймні, для мене.

Все дитинство і юність я відчував тягар неповноцінності і принизливу необхідність приховувати свою справжню сутність (хто виріс у селі або родом із Західної України, цього не зрозуміти – перевірено). Але в житті трапляються моменти, коли ти мусиш робити вибір, причому публічно. Коли я закінчував третій клас, моїм батькам запропонували перевести мене в іншу школу, де був спеціалізований клас для занять плаванням. Але школа, звісно, була російською, і постала дилема. Батьки зайняли, як тепер видається, наймудрішу позицію, а саме: надали право вирішувати мені, за що їм донині вдячний. Я відмовився переходити. Можливо, як 10-річна дитина – злякався труднощів, а можливо, йдеться про несвідомий протест, бо всім, хто запитував про причину такого рішення (друзі з двору, спортивної школи, тренери, колеги батьків тощо), відповідав коротко – російська школа. Досі, пам'ятаю здивовані, а подекуди розгублені очі тих людей, хоча минуло сорок років.

До чого вся ця лірика, спитаєте ви? Нині ми бачимо наслідки нищівної і дуже агресивної русифікації, яка пустила глибоке коріння в український етнічний ґрунт. Тому подолати цю заразу можна лише не менш жорсткими заходами. Всі ці заклики до здорового глузду, на кшталт «ми живемо в Україні, тому тут повинна домінувати українська мова», прохання послуговуватися рідною мовою, тим більше під час війни, не працюють апріорі. А перехід на українську систему освіти, запровадження квот у ЗМІ, інші заходи, як бачимо, є недостатніми. Це як лікувати складну хворобу лише травами і мазями, коли організм негайно потребує антибіотиків.

Умовно наступній владі все одно доведеться вдатися до радикальних кроків у мовній політиці, чого насамперед вимагає національної безпека. Це при умові, якщо наша держава втримається, звичайно. Російська мова має бути повністю витіснена з публічного простору без жодних винятків. Іншими словами: не знаєш мови – ніде не зможеш влаштуватися на роботу. Вся комунікація – тільки державною. Перейшов на російську – штраф, потім – звільнення. Жодних компромісів: у вати і латентного ворога повинна земля горіти під ногами!

Для втілення цієї стратегічної мети держава потребує відповідної мовної доктрини, яка б передбачала реалізацію заходів на законодавчому та виконавчому рівні. Я б її назвав Доктрина дерусифікації України. Термін «українізація» пропоную не вживати, бо він підмінює поняття. Нам треба не нав'язувати щось, навіть позитивне, а викорінювати чуже, нам неприйнятне. Тут варто використати досвід інших народів (чехів, фінів) та держав, насамперед країн Балтії, які, цей шлях вже пройшли.

Прогнозую, що більша частина суспільства адекватно поставиться до такої радикальної державної політики, можливо, десь «через зуби». Пригадайте, як критично зустріли наші громадяни, насамперед російськомовні, перехід вітчизняного кінопрокату на український дубляж, але згодом все нормалізувалося і навіть полюбилося. А з такою категорією населення як та дівчина-бариста, взагалі проблем не буде – молоде покоління вже вчилося в українських школах і має відповідний багаж знань і навиків.

Впровадження жорсткої дерусифікації неодмінно викличе протидію і ненависть з боку окремого контингенту громадян, і до цього теж треба готуватися. Влада, яка візьме на себе відповідальність, повинна усвідомлювати, що закладає підвалини на перспективу. Тобто це буде протистояння не з розлюченими російськомовними обивателями, а боротьба за майбутнє їхніх дітей, найвірогідніше, внуків. Чільне місце у Доктрині має зайняти просвітницька програма, роз'яснення такого кроку має бути на кожному кроці, 24 години на добу.

Багато хто заперечить, мовляв, це утопія, ніхто з політиків на таке не наважиться, ми не можемо утискати наших громадян, захід нас не зрозуміє, треба зважати на фактор Росії і т.д. Сподіваюся, скоро настане час, коли всі ці аргументи стануть несуттєвими, як і багато інших історичних реалій, які кардинально мінялися в нас на очах. Звісно ж, політики, котрі насміляться провести жорстку дерусифікацію, про рейтинги можуть забути. Головне у цьому процесі не допустити відкату після наступної виборчої кампанії.

Україна повинна повернути собі україномовний простір, і це питання першочергової ваги. Думаю, мене в цьому підтримають тисячі українців, які, зазнавши реальних утисків за мовною ознакою, особливо гостро відчувають потребу в таких перетвореннях. Ми як ніхто інший розуміємо важливість цього кроку і готові всіляко його підтримувати, бо різниця є, і ми це усвідомили ще в дитинстві…