...А тоті, шо ціліші, їхали до войска, співаючи пісню «Там, під Львівським замком», як хор Вірйовкі в крашчі чєси. І жаден вокзальний мєнт нам нич ни міг повісти, курва !...
Коли ми до войска пинзлювали, призовників було шіїсєть штири на дванайціть плацкартних місць. Потяг їхав на Маскву і від того шчістє ми згадали всі пісні, котрі горланили під чєс походів у гори. Особливу радіст від того мали сорок два цивільних пасажіри, шо тиж мали оказію їхати з нами в єднім вагоні. Но бо не шодень маїш нагоду радісно спілкуватись з такою кількістю западенців в, розмальованих ріжними антисовєцкіми гаслами, штурмовках. Хлопакі, шо горланять бандерівскі пісні під три, розпєрдолені ше в Дрогобичи, ґітари. І то на пероні кажної стациї, не б'ючи при тому нікому морди, на диво. В Москві єден йолоп утік, але потім го злапали і повернули в стрій. Нич му не було, бо він повів, жи хтів на вічно штивного лєніна сі подивіти. То му вібачили і кінули го на саме тепле місце — він всю службу на свинарнику провів. Той, шо на гітарі грав всю дорогу, трафив до полкової оркєстри, там тиж му було незле. А то, шо то був стройбат, дало му путьовку в життє. Він ше довго після войска плитку клав «на москалях», аж покі хтось сі не довідав, де він служів... Тодий в него зразу відобрали всі шпателя та васерваґі і віслали домів.
За півроку, після учєбкі, я був у войску. Наша діаспора в полку була більш ніж суттєвою — цілих п'єть чоловік на півтори тишчі двоногих. Майже кажен день нам задавали тіко єдно легиндарне питанє :
- Правда лі, што у вас, на Западє, у каждава на чірдакє пріпрятан пулємйот, а в калідорє — шмайсєр ?
Ми ніколи не розчаровували питаючих і завше ствердно відповідали, прикрашаючи відповіді христоматійними замальовками про поливання оливов гармат, закопаних в городі та про те, як ми шовесни виорюєм поля танками. Так, як я був єдиний в підрозділі, котрий мав закічені вісім клясів, то мине зразу поставіли старшинов. Отодий мині поперла карта, як тузи в тотус, і всі зразу захтіли українску мову вівчіти, хоч і була ту ціла купа бур'ятів та схожих на них фейсом, з ріжних куточків союзу. І тіко затєті москалі ни могли запамітати більше двох українскіх слів. Навит після примінення калабахі.
...Калабаха, люде, то такій фист дієвий засіб у бородьбі з мовним нипорозумінням. Береться таборек, на него ложитсі голова нічєвоніпанімаюшчього, а потім на ню, зі скаженим свистом і жахітливим криком «КАЛАБАХА !!!», опускаєцця важка армійска подушка. Переважно після такіх маніпуляций начинка голови зачинає працювати набагато борше....
От ти му кажеш :
- Помінєй онучи, дурню, бо вже смердит, курва, навит крізь чоботи ! А він сі дивит на тебе, як на китайцє в кийовскому педінституті. От як телипню пояснити, шо онучи — то не «ванючі», а партянкі, до шляка яссссного ? Про «чьо-ба-ти» вже навит ни кажу, курва ! Кажеш му :
- Напастуй чоботи, офермо, бо брудні вже три дни !, — а він Бо" зна шо си вігадує, збоченець. Про напасть якусь си мислит, холєрник :
- Зачєм Я должен іх напастіть, ані єшчьо впалнє харошиє ?" — каже.
Або як му, курва, розтлумачити, шо такє "неподопство" ? Же то не "удопства", а "бізабразіє" ! Тєжко з ними було, люде, йой, як тєжко. Я ходив злий, як Саддам Хусийн після бомбардіровкі і висловлював глибокє занепоїннє на всі сторони. Але після нічних тринувань та ріжних допоміжних засобів, типу копняків, вни все ж зачинали розуміти, або робіти вигляд, жи шось панімают.
Згадуютсі тоті чєси, люде, з таков шчіров ностальгійов і мисленням, шо у свої двайціт літ ти сі долучів до становлиннє іміджу нашої Неньки ше тодий, коли про низалежніст мало хто мріяв.
Завше ваш, Яків Кутовий.
**троха ту — Як мине до войска брали*.
*і ту — Ґласнасть у войску
PeSe. За чєс мойої служби жаден москаль суттєво ни постраждов.... на жаль ?