В останні роки я вже далеко не перший раз ловлю себе на певному роздвоєнні свідомості. Режисер має досліджувати світ, щоб розуміти що було, що є, і що буде. Інакше він не зможе відтворювати реальність на екрані. В той же час, на багато речей ти дивишся як звичайна людина.
В перші дні російського наступу я жахався коли бачив зруйновні дитячі садочки. Я же знаю як важко садочку купити хороші меблі. Вони мають бути красивими та різнокольоровими, щоб маляткам було весело гратися там. Для цього не підходять дешеві сірі офісні меблі. Скільки ж треба буде часу, щоб відновити стіни, дахи, купити нові меблі? Наші діточки надовго залишаться без садочків ...
Одна частина моєї свідомості, та що дослідник, казала мені, що це ще дрібниці, росіяни ще по-справжньому не розійшлися: «Ти ж пам'ятаєш Сирію, початок цієї війни у 2014, Чечню, та і останні 300 років нашої історії ... Що там ті садочки ... „
Але інша частина свідомості казала – «Малята це найбільш незахищені істоти у світі, вони, як ніхто, потребують нашої турботі. Як треба морально впасти, щоб руйнувати дитячі садочки?»
Але незабаром в Києві у багатоповерхівку вдарила ракета. Удар прийшовся в край будинку. Ціль була явно іншою. Я одразу подумав: «Там же поруч пологовий! Як можна бомбити пологові? Там же вагітні, їм же важко спускатися у бомбосховище! А немовлята? Вони ж такі беззахисні! Якщо хтось постраждає, це ж буде неймовірна трагедія!»
Моя дослідницька частина свідомості казала мені: «Ти забув хто такі москалі? Ти ж сам читав стільки різних свідчень. А Сирія, знов такі? Ти думав, тут вони, раптом, будуть кращими?»
«Ні», казав я собі, «все так, але ж пологові? Щастя, що вони не влучили ... Може, усвідомивши це, одумаються ...»
«Ага», відповідав мені внутрішній дослідник, «Ти ж сам, виступаючи перед людьми, неодноразово розповідав які вони, то звідки ці наївні мрії?»
«Все так», кажу собі, «але ж то пологові!»
Невдовзі прийшли новини про зруйновані пологові будинки.
Потім стало відомо про поранених від масованих обстрілів міст дітей, про розстріляні машини з біженцями, в яких булі діти.
Я дивився на фото лікаря, який не зміг врятувати поранену дитину, і батьків, які стояли над тілом. Мені здавалося, що не може бути більшої трагедії у житті. Я не знаю, як можна пережити таке. Тут частина моєї свідомості казала мені: «Ти же знаєш, що вони це роблять навмисно, щоб ми їх боялися, щоб у наших родин не було майбутнього.»
«Як людина може робити таке навмисно?» — відповідав я собі, — «У них же теж є діти, он, навіть колись Стінг співав, що росіяни також люблять своїх дітей.»
«Що той Стінг знає про росіян? Ти ж сам вивчав історію нашої боротьби за волю, що, вони не робили такого раніше?»
«Робили, але ж коли пілот кидає бомбу, або гармаш стріляє, вони ж не можуть знати куди полетіть їх снаряд?»
«Звичайно», відповідала друга частина моєї свідомості, «Коли ти руйнуєш багатоповерхівку, де живе 100 родин, ти не можеш уявити, що там можуть буті діти, або коли кидаєш бомбу на театр, де з двох боків багатометровими літерами написано „ДІТИ“, то думка, що ти можеш поранити дитину, тобі ніяк не прийде.»
«Ну може він просто відволікся і не побачив?»
«Ага, всі не бачили. Ти ніби вчора народився. Вони прийшли щоб вбити якомога більше нас, і знищити наше майбутнє.»
«Все так, але як можна свідомо вбивати дітей?»
А потім було звільнення Бучі. І врешті прийшло сьогодні.
І я побачив у новинах фото родини з дітьми, яких розстріляли, а потім спалили тіла. І друга половина моєї свідомості нічого не сказала першій. Їй не було чого сказати. А може її просто не стало.
Справжня перемога у цій війні, це не просто звільніти наші землі та убезпечити себе від майбутніх нападів росіі. Треба відновити усі дитячи садочки і зробити так, щоб там було багато багато щасливих діточок. Росіяни прийшли забрати наше майбутнє, маємо довести, що воно у нас є.