Теза 1: Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акта й тому залишилася планом на майбутнє. Отже, Декларація не є чинним нормативно-правовим актом.
Як зазначає В.П. Колісник, ухвалюючи Декларацію про державний суверенітет України, політична еліта України виявила надмірну обережність і певну непослідовність, адже Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. проголосила державний суверенітет України лише після того, як схожі за назвою акти вже були ухвалені в інших союзних республіках (у тому числі у Молдавській РСР та РРФСР). До того ж в останньому реченні Декларації про державний суверенітет України зазначалося, що «принципи Декларації про державний суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». Отже, проголошувався якийсь дивний («неповний", "половинчастий", "несправжній", дещо "умовний") суверенітет. Україна начебто проголошувалася суверенною державою, однак останнє речення Декларації фактично містило потенційну можливість існування ще й союзної держави. Разом із тим текст цієї Декларації було виписано чіткіше, досить радикально й набагато сміливіше, ніж це зробили квазіпарламенти інших, тоді ще союзних республік [Колісник В.П. Декларація про державний суверенітет України та її вплив на процес формування української держави. Декларація про державний суверенітет України – передумова її незалежності та демократичного розвитку : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 16 червня 2010 р. Харків : НДІ держ. буд-ва та місцевого самоврядування, 2010. С. 3–4.].
На думку О.В. Тарасова, Декларацію 1990 р. слід розглядати як програмний політико-правовий документ однієї із союзних республік про намір переглянути (підвищити) свій правовий статус у складі СРСР під час розробки нового союзного Договору. А отже, Декларація не є чинним нормативно-правовим актом [Тарасов О.В. Декларація про державний суверенітет України з точки зору міжнародно-правової персонології. Декларація про державний суверенітет України – передумова її незалежності та демократичного розвитку : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 16 червня 2010 р. Харків : НДІ держ. буд-ва та місцевого самоврядування, 2010. С. 13].
І.В. Яковюк зазначає, що з прийняттям Конституції України 1996 р., Декларація втратила значущість як регулятивний засіб. Оскільки питання, що регулювалися Декларацією, стали об'єктом регулювання акту значно вищого за юридичною силою та до того ж прийнятого значно пізніше – майже через шість років – Основного Закону України. За загальновизнаним правилом акт, прийнятий пізніше, припиняє дію попереднього повністю або в частині, що йому суперечить [Яковюк І.В. Позаблоковий статус України: проблеми реалізації. Декларація про державний суверенітет України – передумова її незалежності та демократичного розвитку : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 16 червня 2010 р. Харків : НДІ держ. буд-ва та місцевого самоврядування, 2010. С. 15].
Ю.Шемшученко та О.Скрипнюк вважають, що на Декларації, прийнятій в умовах існування СРСР, позначився її компромісний характер: вона істотно обмежила владу союзної держави, але не скасувала її. Це був виважений документ, написаний з урахуванням існуючих політичних реалій і конкретної ситуації того періоду, творці якого пішли шляхом створення передумов незалежності України. За змістом Декларація могла б відіграти роль малої Конституції України. Проте час реалізації положень у повному обсязі тоді ще не настав і за своєю юридичною природою вона залишилася КВАЗІКОНСТИТУЦІЙНИМ АКТОМ, який започаткував правові передумови побудови суверенної української держави...
В.Василенко: Декларація про державний суверенітет України орієнтувала на створення модерної української національної держави європейського типу. Після відновлення незалежної державності України 24 серпня 1991 р. і ухвалення 28 червня 1996 р. її Основного Закону відбулося правове оформлення національної державності України на конституційному рівні. Сама Декларація залишається історичним документом і не є чинним нормативно-правовим актом.
В.Кампо: Декларація 1990 року майже повністю була втілена в конституційне законодавство та практику його реалізації. Причому досить швидко. Наприклад, завдяки змінам до Конституції Української РСР 1978 року, які Верховна Рада України прийняла вже 24 жовтня 1990 року, положення Декларації стали дієвим правом. По суті, тільки одне положення Декларації 1990 року про укладання нового союзного договору втратило юридичний сенс через проголошення парламентом незалежності України 24 серпня 1991 року. Декларація також послужила основою для підготовки Концепції нової Конституції України, затвердженої Верховною Радою України 19 червня 1991 року. Після ухвалення Конституції України в 1996 році Декларація втратила своє нормативне значення.
Теза 2: про "прирівнювання" Декларації за юридичною силою до Конституції або ж навіть формування доктрини конституційного блоку на основі Декларації.
Ця теза спростовується Ухвалою Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України про офіційне тлумачення окремих положень Декларації про державний суверенітет України від 28 травня 2003 р. № 31-у/2003.
Як видно з назви Ухвали, КСУ відмовився надавати офіційне тлумачення Декларації, оскільки це не належить до його повноважень (оскільки він міг на той момент надавати офіційне тлумачення лише Конституції та законам України). Таким чином, за цим підходом, Декларація не є складовою частиною конституційного блоку, як і конституційним документом або ж частиною (елементом) конституційного тексту.
На користь відсутності в Декларації статусу конституційного акта опосередковано свідчить висновок КСУ від 22 листопада 2018 р. № 3-в/2018 у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроєкту про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі й в Організації Північноатлантичного договору) (реєстр. № 9037) вимогам ст. ст. 157 і 158 Конституції України.
реферат