ПОЧАТОК СТАТТІ (частина1) читайте тут, (частина2) читайте тут

У 15-16 століттях Волинь-Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.

У Причорномор’я посилається буджакська орда (яхи-татари), яка значний час буде непокоїти населення півдня України вчиняючи розбійні напади на лісостепові міста та села.
Москва, яка виграла внутрішньо-ординську боротьбу у Сараю, поширює владу Московського царства на сусідні князівства-улуси та уважно поглядає на захід. Тепер уся яхівсько-татарська сила колишньої Золотої Орди у її руках.

У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства. Вони прикладають усіх можливих зусиль, щоби перетворити викрадені у Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.

Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським зазіханням на слов’янські землі та перетворити назву слов’янської держави Рось на Русь.

Для реалізації планів на початках 16 ст.н.е. московський цар вступає у таємні переговори з представниками ляхів та їхніх орденських покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви та України по Дніпру та Березині (див. "Битва під Оршею 1514 року").

Для Литви та України починається складний період боротьби за своє існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, з заходу – спроби повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині Литви та України.

Це населення, надалі шляхта (від слова "ях"), вони спокушають бажанням швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими почестями. Потрібно лиш визнати пріоритет особливої магнатської влади, яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.

Як пухлини, на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати), здійснюють широку окультну діяльність, яка об’єднує зрадників слов’янської віри (прояхівський елемент, шляхту).

Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти готові задушити православну Україну та її рахмано-волхвівську систему, і таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.

Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму та магії, приводять у 16-17 ст.н.е. до широких, підтримуваних народом, антимагнатських акцій.

Ці акції нині називають козацько-селянськими повстаннями під проводом Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута, Острянина, Гуні. Проте, вони – законні дії української держави, здійснені її вірними синами для очищення України від чужинської ідеології.

Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами антиукраїнської політики магнатів призвела у 1648 році до повномасштабної війни магнатсько-шляхетської коаліції проти Української держави та її духовної влади.

Програвши бойові дії початкового періоду (під Корсунем та Пилявцями) та посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти України.

Після певних вагань, допомога від західних покровителів їм була надана. Реалізувати таку було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру.

Король отримав відповідні повноваження, кошти та чисельні військові загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучились військові сили магнатів Верхнього Подністров’я. Тому армія вторгнення мала складати до 150 тисяч осіб.

Переступивши межі України, ця сила у 1651 році зупинилась під Берестечком. Тут мала відбутись генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна – керівника української держави.

Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного із старшин (ним був Зиновій Хмельницький) та відхід кримських ногаїв, Іван Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.

Підлеглі короля сприйняли цей рух української армії як поразку, сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча.

Через півтори тижні, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох армій.

Від несподіваного повороту подій король із залишками армії поспішно тікає до Збаража, де по декількох місяцях сидіння, просить Богуна зняти осаду і відпустити його, зобов’язуючись більше не ступати на українську землю.

Історія цього безславного походу Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як поразка українців під Берестечком.

Проте результати походу короля говорять самі за себе – король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем та після оточення був милостиво відпущений до Польщі (внизу карта військових дій Богуна 1651 року під Берестечком, Мізочем, Збаражем, Сквирою, Зборовим).

Проте, усі досягнення у боротьбі за незалежність України у 17 ст.н.е., які історично належать професійній українській армії та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану-Зиновію Хмельницькому.

Фіктивна державотворча діяльність Зиновія Хмельницького, шляхтича, єзуїта, католика, члена однієї з лож, якому Москва (вдячність за сепаратну Переяславську угоду) приписала великі заслуги та славу, є предметом майбутніх досліджень.

Нині ж перед нами постає результат трьохсотлітнього нищення української минульщини, компілювання історії України з боку ідеологів сходу та заходу, які створили міф про великого гетьмана Богдана Хмельницького.

Приклався до роздування цього міфу і Йосип Сталін, який заснував одну з найвищих військових нагород СРСР, що була названа орденом Богдана Хмельницького (трьох степенів). На додачу до того, у період жорстоких репресій проти українців Сталін наказав зняти хвалебний фільм про таємничого гетьмана.

За цією хвалебністю залишились у невідомості справжні герої тогочасної України – Троянь, коло Отців рахманських, керівник української держави Іван Богун, Рахмани та волхви, славні князі та полководці, незрадлива українська старшина, яка боролась проти прошляхетської та промосковської політики Хмельницького (внизу - картина І. Глазунова "Вечная Россия (Сто веков)" з портретом Хмельницького, як видатного діяча Російської імперії).

Негативну роль у тому часі зіграли й ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства, яке не встояло перед явними мирськими благами. Частина такого духовенства визнала владу папи, інша частина наважилась шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість, врешті-решт, призвела до непоправимих втрат у колі вищих керівників тогочасної України та поставила під удар її Першу Троянь.

Загибель від рук зрадників Івана Виги (Виговського), Івана Богуна, інших державних діячів, відкрила шлях до повної окупації Лівобережної (Москвою, з 1709 року) та Правобережної (Польщею, з 1725 року) України.

Україна увійшла в новий період Руїни – нищення ідейними ворогами усіх ознак української державності, планомірного вбивства стійких у вірі Старотців-Рахманів та волхвів, руйнування українських духовних шкіл та осередків.

До того ж, на українську спадщину у цей час кладе око новий московський цар Петро І.

Участь у подіях періоду Полтавської битви (1709 року), зацікавленість давньоруськими компільованими літописами, підштовхнули його до знакового вчинку - перейменування Московського царства у Російську імперію (остаточно у 1721 р.н.е.). Так відбувся факт привласнення імперією яхів давньої назви Української держави - Рось.

Одночасно на заході яхівська верхівка Речі Посполитої, полишаючи український народ духовної еліти, намагалась змусити населення Правобережної України перейти у католицизм та стати поляками.

Відразу ж після трьох розподілів Польщі у 1772, 1793, 1795 роках, подібний процес (особливо на Волині) продовжили таємні служби з Петербурга. Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру.

Процес тривав майже усе 19 століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.

З новою силою репресії відновились вже у 20 столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави у 1917-1919 роках. Як результат – намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, висилкою до Сибіру та численних таборів.

Проте і це не було кінцем антиукраїнської політики СРСР.

Після приєднання західноукраїнських земель, у ході післявоєнної боротьби з національно-визвольним рухом 1946-1953 років (бандерівцями), Сталін у 1947 році ініціює постанову уряду СРСР про знищення усіх наявних підземель на території країни (читай України).

Постанова дозволяє силам НКВД руйнувати, трощити, засипати тисячі підземель, льохів, підвалів, колодязів, залишків історичних споруд та замків - давніх схованок цінних артефактів з історії слов’янства, матеріальних свідоцтв часів Дулібії, Росі та України.

Постанова узаконює варварське відношення до усієї історичної спадщини українського народу.

У 50-80 роках ХХ століття впроваджуються нові заборони у системі освіти. Вони торкаються діяльності українських істориків та археологів і вказують на те, що у нових дослідженнях не варто виходити за межі офіційного викладу історії СРСР.

За виконанням заборон пильно слідкують відповідні органи, які, після появи небажаного археологічного чи історичного матеріалу, мають право вилучати підозрілий матеріал, зупиняти витік інформації, примушувати пошуковців давати підписки про нерозголошення фактів.

Тоді ж корегується і музейна діяльність. Знайдені давні (дулібські та роські) артефакти 1-9 ст.н.е. штучно омолоджуються. Їх називають речами часів Русі Київської (практика існує і до нині). Неідентифіковані слов’янські знахідки представляються надбаннями інших народів, переважно готів, гунів та аварів.

У період хрущовської "відлиги", через надмірне захоплення українців козацькими часами, чинився тиск і на ентузіастів, які бажають хоч якось розібратись з подіями 16-17 століть. На рівні держави такі спроби швидко підміняються шароварщиною та славленням акту фіктивної злуки 1654 року.

Так формується вихолощена "українська" історія, яка завідомо не могла пояснити коренів слов’янства та українського народу, принципів формування давніх слов’янських державностей, основ українського світогляду та давньої віри предків.

Бо така "історія" формувалась у столицях сусідніх держав, контролювалась ідеологами антиукраїнського спрямування, націлювалась ними на нищення української самоідентичності.

То якою ж насправді була історія України?

Хто був головним та істинним натхненником українських державотворчих процесів?

Відповіді, на такі запитання дуже прості та однозначні, якщо відкинути імперські міфи та усілякі ідеологічні обмеження.

Особлива роль в історії українського народу належала великій, духовній, рахмано-волхвівській системі, яка і була тим тисячолітнім джерелом, яке підтримувало дух предковічної самоідентичності слов’ян та українців.

Руйнування такої системи у 18 ст.н.е. призвело до надзвичайно критичного стану, у якому останніми століттями і перебуває український народ. Адже ретельно приховані знання про духовні корені народу, про давні державні утворення на землях України, відомості про віру та світогляд предків, не мають змоги допомогти нам.

Проте, чи буде так завжди?

Про відродження духовної системи на давніх слов’янських землях натякає "Велесова книга", інші сакральні тексти. Вони говорять про нові часи та нову Землю.

Але для відродження основ предковічної духовної системи потрібно вивчити світоглядний спадок предків, справжню історію слов’янських та українських подвижників та героїв.

Маємо усвідомлено відмовитись від імперських та ворожих міфів, очистити пам’ять від занесеного шумовиння, зняти з очей важку імперську луду, намагатись побачити своє, давне та істинне духовне начало.

Виходячи зі сказаного, варто опрацювати у деталях іншу модель української історії, охоплюючи, для початку, лишень останні три тисячі років.

Вона, ця трьохтисячолітня історія, може мати такий вигляд:

  • - Велика Сукупія - Артанія зі столицею у Арті (10-6 ст.до н.е.)
  • - напад готів, скотів та галів, руйнування Арти (564 р. до н.е.)
  • - карпатський та сарматський походи до Європи, визволення Арти (кін. 6 – 4 ст. до н.е.)
  • - реформи у Артанії, відновлення просвітницької системи (3-2 ст. до н.е.)
  • - побудова міцного духовного центру на місці Арти - Соуренжа, перейменування союзу у Дулібський ( 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.)
  • - зміцнення Дулібії, побудова союзу слов’ян з гунами (2 – 6 ст.н.е.)
  • - зростання напруженості навколо Дулібії, проблеми з яхами-полянами (7 - 8 ст.н.е.)
  • - атака на Соуренж, реформи державного центру в Роксолані, перейменування Дулібії в Рось ( поч. 9 ст.н.е.)
  • - Рось у кільці ворогів, варяжська проблема ( сер. 9 – сер. 10 ст.н.е.)
  • - зрада Рюриковичів, захоплення варягами Київського уділу (межа 10 -11 ст.н.е.)
  • - війни Росі проти Рюриковичів, вигнання їх разом з варягами на Верхнє Поволжя (11 – 12 ст.н.е.)
  • - татарсько-яхівське нашестя на Рось (сер. 13 ст.н.е.)
  • - війна Трояні та волинсько-роських князів у союзі з Литвою проти яхів-татарів (сер.13 - сер. 14 ст.н.е.)
  • - реформи устрою держави з центром на Волині, перейменування держави в Волинь-Україну (14-15 ст.н.е.)
  • - побудова волинськими князями Запорізької Січі (кін. 14 – 15 ст.н.е.)
  • - розбудова держави Україна, боротьба з магнатством (16 – сер 17 ст.н.е.)
  • - війна магнатів та їх покровителів проти України (сер. 17 – поч. 18 ст.н.е.)
  • - окупація України Річчю Посполитою та Москвою, розгортання репресій проти рахмано-волхвівської системи (поч. 18 – кінець 18 ст.н.е.)
  • - поділ Речі Посполитої, захоплення більшої частини земель України імперією Романових, нищення усього рахманського та українського (кінець 18 ст.н.е. – поч. 20 ст.н.е.)
  • - спроба відновлення української державності, УНР (1917-1919 р.)
  • - захоплення України більшовиками (1918-1921 р.)
  • - Україна у складі СРСР, новітні репресії, голодомори, виселення (1922 – 1991 р.)
  • - незалежна Україна у спробах самоідентифікації (з 1991 року).

І хоча справжній літопис української історії ще не написаний, але його контури проступають у представленій вище моделі.

Варто лишень спробувати відшукати правдиві та давні літописи Старотців-Рахманів та ті численні докази, які духовні Отці полишили нам у надійних місцях.

А для цього варто побачити ті духовні знаки, які славні Отці залишили нам, та зрозуміти їх сенс.

Бо час уже настав!

+ + +
Ілюстрована стаття з сайту - https://uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukr...

Московська тінь на українському минулому: таємниці історії України (ЧАСТИНА 1)

Московська тінь на українському минулому: таємниці історії України (ЧАСТИНА 2)

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація