Цього літа минуло 5 років, відколи в межах України я розмовляю і пишу винятково українською мовою. При тому, що приїхав в Україну я 7 років тому, а до того в мене ніколи не було україномовного середовища.

Я народився в Ризі, жив у Росії, Німеччині, Ірандії і знову трохи в Латвії. В Україну переїхав працювати відразу після Майдану. Мій дідусь по маминій лінії був українцем (на жаль, ми ніколи не бачилися), тож це було свого роду повернення до витоків. І ще було надзвичайно цікаво побачити країну, яка, як пише Макс Фрай, «розчаклувала свою землю кров'ю». Я відразу вирішив, що буду вивчати українську мову. Але це було не так легко. І не тільки тому, що мені дуже важко даються мови. У лютому 2016, ще російською, я писав такий допис:

«Иногда мне кажется, что украинцы — слишком добрый народ. Я уехал сюда из Латвии, где среди латышей так и не смог стать своим, а среди „русскоязычных“ — не хотел. Слишком много нытья, жалоб, хамства. Тут же (в Украине) ты можешь чувствовать себя свободно, будь ты грузинский еврей или латвийский русский. Главное — уважать других. Более того — ты даже можешь публично не уважать украинцев, и все равно прекрасно жить. Таких тут много.
Я пытаюсь учить украинский язык, но это очень сложно, когда половина людей в стране говорит по русски, а другая половина в основном переходит на русский, „чтобы тебе было удобно“. Хотя я отлично понимаю по украински и всегда говорю, что не надо.
Я не говорю, что плохо быть толерантным. Но у всего должны быть границы»

На той час у Києві реально складно було почути українську мову десь в кафе чи в сфері обслуговування, або на роботі. Хоча я зауважив, що дуже часто люди, які зверталися до мене чи інших російською, потім між собою говорили українською. Виглядало так, що рідна мова українська десь для половини киян, але публічно українською спілкувалися може 10 відсотків.

Так от, цей от допис хтось закинув у групу И так поймут, багато людей намагалися мені допомогти, скидали різні програми для вивчення української мови, радили курси і вчителів. Я деякий час ходив на якісь курси, але потім зрозумів, що єдиний вихід, це читати українською все, що подужаю, і постійно розмовляти. Навіть неправильно, з помилками. І чудо, багато людей підтримували мене і казали, що добре виходить. Зі мною почали говорити українською співробітники, а найбільше допоміг наш співробітник зі США, представник української діаспори. Ми здружилися і багато говорили по скайпу, не тільки про роботу. І ось, почавши у лютому 2016 року, у червні я вже відчув себе в силах розмовляти винятково українською, крім випадків, коли говорю з представниками інших держав, які не є україномовними.

Я не скажу, що було легко. Але це ніякий не героїзм, тут нема нічого страшного і особливого. Це просто якісь упередження і нав'язані думки. Російськомовна людина може перейти на українську за півроку, мій випадок це доводить. Але окремо я хочу подякувати авторам закону про мову, бо останнім часом бути україномовним у Києві стало набагато легше. А тим, хто хоче відкатувати назад, вводити російську в ВУЗах для іноземців чи переносити українізацію ТВ, я скажу: ідіть ви до сраки!