Зараз усі згадують, оцінюють, аналізують. Що вдалося? Що – ні? Чому? Хто за що стояв на Майдані і що отримав? Врешті решт: зрада чи перемога? Я теж спробую. Коротко. Хоча пост був для 22 листопада.
Я не знаю.
Не зрада і не перемога. Світ не чорно-білий. Є тисячі відтінків.
Масовий протест розпочався, коли державою було принижено гідність своїх громадян. Далеко не вперше. Тоді накипіло. Була єдність і справедливі, гуманні вимоги. Це, безумовно, характеризує прогресивність тої частини людей, які підтримали протест.
Що стояло за «вимогою №1»? Як виявилось після втечі Януковича – нічого конкретного. Політики, яких посилали на майднанах на три букви, стали представляти інтереси цих же людей. Всілякі координаційні ради для створення комісій по напрацюванню проектів процвітання злилися в пісок. Активісти не змогли створити впливову силу (політичну?), яку б підтримала більшість однодумців. Скоро вони змушені були зайнятися участю у війні за незалежність або волонтерством. Відсутність такої сили призвела до того, що найпомітніші і найактивніші молоді політики розплавились у болоті нових-старих брендів для участі у виборах до ВР. Бренди, по суті, не мали й не мають конструктивного плану, далекоглядності, а їх лідери – державницької «жилки».
Війна довго була відмазкою відсутності реформ. Довго так тривати не може. Відсутність покарання за злочини проти мітингувальників, за мільярдні розкрадання в державних компаніях, корупційні скандали на оборонних підприємствах під час війни, відсутність санкцій проти агресора, затягування прийняття законів з «європейського» пакету, показові арешти дрібних неугодних і самовдоволене почуття крупних негідників підігріває здоровенний казан невдоволення. Останнє – особливо помітне. Силові структури діють за правилом: ви ще не заховалися – тоді ми не йдемо до вас. Оприлюднені ГПУ звіти по злочинам на Майдані яскраво підтверджують це правило. Головні звинувачення висунуто тим, кого давно не можна дістати.
Імпотентна позиція держави щодо блокади Криму просто бісить.
Є невеликі успіхи. Безумовно. Українці мобілізувалися для захисту своєї території. На місцевих виборах до рад пройшло багато нових політсил з реально новими людьми. Як вони проявлять себе –питання часу. Їм треба багато чого навчитися. Передусім – розпізнавати лайно здалеку і зробити так, щоб воно вчасно прибиралося, аби не вступити самим і убезпечити інших. Є хороші ініціативи РПР. Є низка ГО, які активніше співпрацюють з європейськими партнерами, втілюють локальні демократичні проекти в сфері послуг, інформації, економіки. Нова патрульна поліція старається. Не все гладко, але подобається. Мусора, які віднедавна назвалися поліцією саботують зміни і переатестації. На місцях залишаються старі курви, які дрочать на сильну руку путіна і яким мало каральних функцій. Тому «Мусор – значить на хуй» ще дуже актуальне.
День гідності виходили святкувати люди, які не знають, що означає це слово. Вони прийшли на площі, бо так сказало начальство, яке якогось біса таке ж твердолобе, як і 2 роки тому. Варто б сказати якісь пафосні слова про свободу, але їх нема. Як і справжньої свободи у нас. Багатьом вона не потрібна.
У країні із середньою пенсією у 50$ і зарплатою у 100$ більшість переймається питаннями виживання. Бідність і тупість – рідні сестри нашого сьогодення, які противляться приймати у свою сім'ю відповідальність, наполегливість, бажання вчитися.
22 листопада 2013 року я вийшов на площу Свободи в Херсоні, бо мене обманули. І зроблю так у будь який інший день, якщо держава посягне на мої права. Але. Майдан – це не вихід. Майдан – запущена форма хвороби, коли метастази розійшлися всім організмом і лікування потребує болючих процедур з вірогідністю ампутації. Лікувати треба вже при перших симптомах. Головне, щоб «лікарі» і «пацієнти» вчасно робили діагностику.