site.ua
sandbox

34. Проектування, моделювання і виготовлення літаючих, плаваючих, ковзаючих транспортних засобів індивідуального користування (у вигляді суспільних транспортних мереж: пневмо-проводів, іоно-проводів, комбінованих з участю різних силових полів і різного типу провідних структур. Акцент мав би робитися на поляризації кінцевих елементів. Вона означає дуже важливий крок еволюції: створення для кожного ввідного Ж1-русла (для кожного виду потоків) - відповідного вивідного Ж2-русла. Наприклад, зараз “людинопроводи” у вигляді тротуарів, сходів, ліфтів, коридорів на поверхах – працюють у “дихальному режимі”: і туди (вдих), і назад (видих) – по тому самому провідному руслу. Але виявляється, що, наприклад, риб'яча “дихалка” у вигляді протічних, поляризованих в одному напрямі зябр – досконаліша. Так і тут мав би бути швидкісний підйом – по одному Ж1-руслу (внутрішньому, під високим тиском, із забиранням зовнішньої енергії), а повільніший спуск – по іншому Ж2-руслу, під меншим надлишковим тиском, із віддачею (утилізацією) енергії вільного подіння. Бо навіщо ліфт спускати вниз двигуном, якщо можна спускати "вільним падінням", пригальмовуючи власну вагу пасажирів "генераторами утилізації" ("рекуперативним гальмуванням" - двигунами у зворотньому режимі генерації напруги)?.. Тут буйна фантазія розвивається ще далі - до висотних пневматичних “рослин для проживання”, розкинутих легкими просторовими конструкціями у вигляді виноградних грон, мобільних стелажів на “ялинкових” каркасах, які розкриваються по мірі заселення, як підвісні сторінки книжок (із вертикального згорнутого стану – у горизонтальний розгорнутий) – такий ескізний проект був розроблений як дипломна НДРС "мобільний туристичний комплекс у Славську (в Карпатах)".

Далі політ фантазії про "поляризацію" приводить до якісного поділу ввідних і вивідних (вхідних і вихідних) русел: вхідні (Ж1)- швидкісні замкнуті янь, в яких потік рухається під тиском, зовнішніми силами, а вихідні (Ж2) - повільніші відкриті інь: - було б нерозумно розвішувати по периферії ще якісь пластикові “кишки” (як сміттеві будівельні рукави) для спуску людей – можна просто “випорхувати” з вікна чи з балкона у вільному падінні** – але підтримувано літаючо-ковзаючими в повітрі транспортними засобами індивідуального користування, які би миттєво роздували свій пневмокаркас із балона зі стиснутим газом і миттєво всмоктували його назад при приземленні, згортаючись в компактну форму, яку можна заховати в ранець, у відповідні пазухи літаючого комбінезона чи навіть в кишеню (разом зі “стропами” і шлеями упряжки). Був прекрасний проспект одної німецької виставки “природоподібних конструкуцій”, і там зокрема розглядався розвиток крила бабки (“стрекози”): виявляється, це крило ще у коконі “видувається” рідиною до тонкостінних прозорих клітин на розгалуженому провідному каркасі, а потім рідина відсмоктується назад чи просто висихає, ті два шари “надувних клітин” (ячейок крила) стягуються – і стають легкою сухою мембраною, яка, проте, вже не відновлюється при пошкодженні. Цей “природоподібний” принцип формоутворення просторових мембран – дуже ефективний, і його пробували моделювати, просто замінивши провідний каркас – дротяною сіткою, а надувні двошарові тонкостінні клітини – мильною піною. По формі виходило щось подібне, але тут каркас – мертвий, і клітини (ячеї крила) не видуваються, не виростають з нього, як клітини зеленого листка, чи як виноградні грона з несучого каркасу своєї китиці. А треба досягнути саме такої еволюції – щось на зразок надувних кульок на розгалуженому “саморостучому” повітропроводі... (“на зразок” тепер прийнято заміняти коротшим словом: “типу” або “тіпа”, що багатьом претензійним українсько-мово-любам не подобається).

**Ми вже вияснили раніше, що якщо Ж1-структура швидкісна, пряма, одинарна, добре енергетизована, захищена, замкнутого типу - від житла до роботи (і людина пролітає зранку по ній - через низ, як через метро, тільки компактніше і в краще захищеному транспортному коконі - центральним Ж1-потоком інь - одухотворена, заряджена, бадьора, високочатсотна-темпераментна, повна сил і "наснаги" (натхнення.. ні одне, ні друге не підходить - якесь замусолене ретро - скажімо просто "свіжа") - то Ж2-структура навпаки повільна, звивиста, багатьма руслами, варіантами, з затримками через різні кафешки, бутіки, магазини, зустрічі з друзями, ділові зустрічі з потенційними клієнтами на їхній чи нейтральній території, всякі розваги, додаткові навчання, спортивні зали, плавальні басейни,. - і після всього людина повертається Ж2-потоком янь - втомлена, низькочастотна, розряджена, млява, з розфокусованою увагою, - в даному контексті нас цікавить тільки факт, що вона ПОВЕРТАЄТЬСЯ додому через балкон, через терасу, через дах, по зовнішній відкритій периферійній багатоваріантній Ж2-структурі інь.

(Наше інь-янь трохи відрізняється від традиційного - і має суто фізичні протилежні властивості. Тут інь - вибухаюче - просте, свіже, чисте духовне - проміння, насіння, горіння, стремління,.. ; янь - навпаки: збираюче, згортаюче, пресуюче, обтяжуюче, повільне густе, складне, в'язке, як смола, а в ідеалі взагалі тверде, дзвінке, дискретне, вкрай індивідуальне, відокремлене, втомлене, виснажене, рухається самотоком вниз. Щоб його піднімати вгору - треба прикладати неябиякі додаткові зусилля, але у творчому "вивернутому" варіанті саме це з ним треба робити, бо воно вміщає інформацію, яку потрібно одухотворювати, розгортати, і вона повинна бути доступна, під руками, а не десь там в глибокому пеклі за 7-ма замками..

Отже опускати легке (інь-ське) вниз, а важке (янь-ське) підносити вгору - це справжня робота динамізації простору, його зарядки, урізноманітнення, збільшення його потенціалу, можливостей, багатоваріантності його проявів - і на тих "законах динамізації" грунтується "вертикальний шлях розвитку", який протидіє всяким обрізанням, обмеженням, спусканням в глибокі без-енергійні потенціальні ями, зокрема тупій і примітивній теорії "золотого мільярда".

Ще були ескізні проекти «театр макова голова», «сотова бібліотека», «тантричний храм», де теж виконувався принцип поляризації: глядачі, читачі, учасники залазили в свої «поляризовані комірки (соти)» з одного боку, ззовні, а дійство відбувалося зсередини. Щось схоже зараз існує в японських «сотових готелях», тільки там з другого боку - електроніка: вай-фай, інтернет, планшети, дисплеї, тобто перед сном (або замість сну) ще й можна попрацювати і подивитися чи почитати що-небудь. Сота добре вентилюється, зручна для лежання, тільки там, в старих проектах - відкривалася ціла безодня - тривимірні декорації театру, лабіринти книжкових шляхів, дійство для колективного повторення, а тут - віртуальний світ... Головна перевага над традиційними театрами, бібліотеками, храмами - ніхто нікому не заважає в проходах (їх попросту нема, є одношарова тривимірна сотова поверхня, шар клітин із заходом з протилежного боку), ніхто не топчеться по ногах, не заважає спостерігати дійство і брати в ньому участь. (Вчора розглядали "сотову бібліотеку" - тут щось схоже, тільки "спальна клітина" не глуха, а відкрита в інший простір - об'ємний 3D-театр з повним ефектом присутності - відчуттям запахів, вологості-сухості, температурних перепадів, вітру, кольорів, близькості інших живих істот - і воно тебе накручує, затягує, напружує твої нерви, емоції - поки сам не вивалюєшся весь в той театралізований простір, - і скоріше всього вибуваєш з гри, хоча для інших твій просканований образ, твоя модель може продовжувати брати участь в сюжеті імпровізованої вистави..)

35. Ведення аеродинамічних випробувань архітектурних і транспортних форм. Тут окрім традиційних “аеродинамічних труб” ще мали фігурувати сигнальні чутливі 2Ж-мережі : із “рецепторами” на тілі об”єкта, що обдувається – і датчиками (показниками вимірюваних величин – тиску, напрямку місцевих завихрень, температурних коливань тощо) на моделі об”єкта. Чутливі мережі – лише половина. Друга половина – ефекторні, командні 2Ж-мережі. Разом вони складають основу “ем-п'ютерної техніки”. Якщо ком-п'ютерна (комбінаторна) електроніка являє собою якийсь аналог асоціативної памяті, то ем-п'ютерна (емоційна) – аналог периферійної нервової системи. Ком- працює з оцифрованими символами, ем- - із “живими” відчутними фізико-хімічними величинами – “подразненнями”, ще не переведеними з аналогової у цифрову форму. Хоча оцифрування “чуттєвих” величини (рецепторних даних) може проводитися і на периферії, але тоді датчики-рецептори будуть громіздкішими і можуть більше спотворювати дані. (До цього ми ще повернемося у пункті 48).

Тут вставимо малюнок: схему 4-х однакових сенсорів - вони в лівій частині (на "тілі об'єкта") і 4-х відповідних датчиків подразнень - вони справа на "моделі об'єкта"). "Тілом об'єкта" може бути навіть цілий парк з алеями, альтанками, озерами, лебедями,. а "модель об'єкта" з датчиками подразнень - контрольна карта, екран з лампочками в якійсь сторожівці чи диспетчерському пункті спостережень. Уявіть такий собі "графський парк" для внутрішнього користування - захищена територія довкола якогось важливого місця зустрічей - скажімо, палацу "прем'єра" - там можуть відбуватися важливі секретні наради, покази проектів, обговорення перспектив, складання бізнес-планів, фінансових кошторисів і таке інше, до чого доступ "чужим"- конкурентам і шпигунам - заборонений. І наші сенсори можуть контролювати проходи, вузькі місця, алеї між бортами живоплоту, всякі сходи, мостики.. - Такі вузькі переходи можуть бути спеціально створені між окремими зонами, щоб їх краще контролювати. Принцип контролю дуже простий: є "катод" - випромінювач деякого потоку в невидимому діапазоні - такий собі "душ" - катод - а з другого боку є приймач того випромінювання - певна "матриця" (душовий піддон - анод) - як у фотоапараті, яка фіксує зображення, тільки більшого розміру - так, щоб розрізняти контури і параметри об'єкта.. Скажімо, як в театрі тіней: між лампочкою і простирадлом щось рухається - і ми його не бачимо, тільки його обриси, загальний контур. Там на малюнку на верхньому сенсорі - ніби сліди кота, який пройшов через пучок випромінювання - ніби під світлом лампочки (невидимої, в ультрафіолетовому діапазоні чи якомусь іншому) - і на протилежному "аноді" - на матриці, простирадлі, екрані, піддоні - відбилася його тінь. На простіших датчиках у сторожівці ми можемо навіть не бачити контуру кота, але за величиною тіні вже будемо знати, що то не людина пройшла, а якась менша жива істота - тобто піднімати тривогу не варто. Якщо ж там пройде людина - тінь буде більша, сигнал глибший - отже вже можна піднімати ресурси "реакції-відповіді". Вона в жодному разі не повинна бути сиреною загального переполоху. Просто десь поруч з "порушником кордону" має виникнути попередження типу "Ми вас засікли, ми вас бачимо - скажіть пароль або назвіть своє ім'я. Що вам треба: мета вашого перебування в даному місці в даний час." - А далі порушника можна делікатно випровадити з попередженням про наступну депортацію з країни чи взагалі ексгумацію без суду і слідства. Тобто реакція-відповідь на подразнення має бути цільова, осмислена, конкретна, а не панікуюча "загальна тривога" - вона нікому не потрібна, тільки нерви псує. Ну і ще важливий принцип: розташування датчиків на "моделі об'єкта" - перед очима сторожа чи диспетчера, чи електронної системи слідкування за станом кордонів - мусить відповідати їх реальному розташуванню сенсорів (рецепторів даного виду) на "тілі об'єкта" - на карті місцевості. Це просто вимоги для зручної орієнтації. Їх використовував*) Отто Фрей (Фрай - вільний), досліджуючи свої моделі в аеродинамічній трубі, їх використовують, наприклад, у дослідженнях активності кори головного мозку, втикаючи його золотими електродами і слідкуючи, яка зона мозку на які подразнення відкликається, і т.ін. *) чи якраз не використовував, за що я його критикував - просто жінка вносила дані в таблицю, а потім з кожною таблицею ще довго треба було розбиратися - яка графа відповідає якій точці об'єкта..

Тобто сенсорів може бути багато, і їх видів - на кожен діапазон, на кожен вид фізичних величин - теж безліч, чим більше - тим краще - тим повнішу "живу карту місцевості" можна скласти, живе контролювання технологій, живий відбиток того, що відбувається десь за межами нашого сприйняття, але на території (тілі об'єкта), "іннервованій" нашими засобами (технічними сенсорами, рецепторами). Вони зазвичай слабострумні - багато енергії не жеруть, але ситуацію контролювати (за своїми параметрами чутливості у своїх діапазонах) можуть швидко і досконало.

Ще вставимо 2 картинки, щоб пояснити простоту експериментів геніального Отто Фрея. На одній - схема під'єднання гумових трубок (товстостінних, нерозтяжних) до вивороту моделі гіперболічного параболоїда, встановленого під вітер труби:

Зверху - гладка поверхня з дірками, знизу до кожної дірки приклеєний штуцер і насаджуються трубки (одночасно по 20 штук).

А другі кінці трубок під'єднані до скляного манометра у вигляді 20 скляних трубок (сполучених посудин), закріплених на шкалі (жінка на верхньому кадрі зчитує рівні води у кожній трубці і записує в таблицю). Додатній або від'ємний тиск вітру аеродинамічної труби від кожного отвору на поверхні оболонки відображається відповідно пониженням або підняттям рівня води відносно нульового горизонту (червоної лінії - початкового нейтрального рівня води в загальному баку)

Тут накалякано 6 чи 7 трубок, а в експерименті Фрея їх було 20. Щоб зняти покази вітрових навантажень з усієї оболонки - треба було перевтикати трубки декілька разів. Ну і проводити повтори під різними кутами повороту моделі, при різних силах вітру з аеродинамічної труби, величини яких фіксувалися "трубкою Піто" у верхній частині труби.

До слова, майже всі кінцеві елементи 2Ж-систем - не лише інформативного рівня - побудовані по принципу "катодно-анодної взаємодії" і використання поля між ними: між випромінювачем потоку (катодом) і сприймаючою протилежною поверхнею (анодом) розсіюється певний потік, створюється певна напруга - і в поле того потоку (під його душ) вводиться якийсь інший бічний потік (більш дискретний, конкретний, янь-ський) і там вібрує, коливається зигзагоподібно, Z-подібно упоперек "променів" катодного Ж1-потоку, - або ж обертається (це вже маленька еволюція від зворотньо-поступального руху до обертального, яку можна помітити в багатьох наших інструментах - навіть у зубних щітках з моторчиком..) - і характер тих вібрацій відбивається на вихідних характеристиках поля. Тобто ми по його змінах можемо визначити, що там робиться всередині, - відчути стан внутрішнього мікроструктурного процесу. От ніби на слух - по звуках піддона - можемо визначити, купається хтось під душем, чи ні, - чи вода рівномірно шумить "вхолосту". Так працює ламповий підсилювач - тріод: на сітку між катодом і анодом вводиться вібруюча напруга, наприклад, від сигналу мікрофона - і відповідно міняє "шум піддону-анода" - звідки сигнал вже виходить підсиленим на колонки.

(За мотивами https://ipian.io.ua/)

ipirano.net
Ipirano Net

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації