Перечитав «Отаке-от» https://site.ua/ipirano.net/25865-otake-ot/ — і невідомо про що, але зразу пригадалися дві ситуації про «використання підпорогових станів».
Одна — дачна історія. В мене була «літня резиденція» в Липниках. Там ще стояла ф-няка, поки миші не погризли, і я лабав на ній рок-опери дуже навіть потужні, які ніде так і не прозвучали. І чим менше народу було довкола, тим потужніше і фантастичніше воно лабалося — особливо пізно восени, коли вже земля чорна, урожай вибраний, хмари ворон літають, довкола на кілометри ні душі, всі сидять по хатах, а ти при тьмяному світлі якоїсь жовтої лампочки видаєш трагічні контр-септ-акорди, які тільки осогобляють неминущість оточення,.. навіть пискляві миші в піддашші завмирають з острахом
«Десь тихо рипить підлога, і сторож спокійно шукає ключі,
Десть туго волають коти, і кличуть у вічну дорогу,
Десь спочиваає сонце вночі,
Множаться перестороги..
А із фонтанів, що вічно течуть
Серед концертних бездонних ночей
Біле світло лилось
І чекало комах безпритульних...»
.. щось про стадіони (треба пошукати ту картонку зі словами і акордамии..)
Гепає Вітер в залізні ворота,
А може не вітер?.. — ХТО ТАМ?!!
Тіло мозку без кольорів -
Тіло гігантського мозку Вітру
Там двері виходять з гігантських мостів
І завмирають вагітно,
Щоб чиїсь пальці, руки чи лапи
знову вчепились в м'ясиво потилиць
Клямок залізних замків і перил...
Якби не кляті миші, що починали шарудіти, як тільки все затихало, — можна було б збожеволіти від фантастики оточення: там на горизонті — міжнародна траса, їдуть рефрежиратори нескінченним потоком, на іншому горизонті міжнародний аеропорт — сідають і злітають літаки, купол неба світиться над Львовом, аж гуде і розпирає землю напруга розвитку, чується, як тиск підземнх вод в скелястих Карпатах із здибленими складками осадових пластів, що колись були океанічними горизонтами, можна всю ніч писати поеми в стилі Сен-Жон Перса, Уолта Уітмена і Уніяко Сарджанеллі.. Але вони, скотиняґи, перебивали сон і півсон, і всю енергію перетягували на себе, на свій клятий шурхіт між вагонкою піддашшя і струнами піаніно, і скільки б ти не товк кулаками по тих дошках — все одно картонний будиночок притягував всяких тварюк душогризих, і вони неймовірно псували нерви, як зараз сестра псує своїм гепанням дверима, а незабаром і тріммери з керхерами.. Хоч слава Богу завтра неділя, може угомоняться..
Ну і бабу хотілося, звичайно, — якось злапав на дорозі двох хохотушок, але щось з ними не пішло, і я в одну з них, текучу, як ртуть, і ріденьку (світлопроникну), як бізе, неймовірно закохався. А вона жила в сусідніх Ковирях, у військових хрущовках біля локаторів.. Ну і якось за пару днів і ночей спроектував їй шикарний 3-поверховий особняк на протилежному від Ковирів схилі над долиною під лісом — з терасами, басейнами, верхніми мансардними поверхами під склом, з залами для художників, архітекторів, все в такому махрово-таємничому і водночас просторому стилі туманних замшілих графських будинків (передбачалося, що туманом дихаюча глибока свіжа атмосфера утопаючої зелені буде домінуючою в тих краях..).. І якось я їй вручив той проект в рулончику в тонких лініях на кілька листків, все як має бути — плани, фасади, розрізи, сходові марші, переплетення вікон.. Але між тим для чогось вклав свої півсоні марева з «голосами Вітрів» і якимись шепотливими діалогами.. вбий не пам'ятаю, що там було, але я тоді був гарячково закоханий в тонке зефірне створіння її душі.. А коли другий раз прийшов — вона шпурнула в мене той проект і закрила перед носом двері — і мама там була якась репана москалиха зі своїми передумовами і вимогами — типова тьоща з анекдотів, яку хочеться переїхати бульдозером і розмазати і закопати разом зі свинячими гівнами в якусь бруднющу смердючу траншею.. і оте зефірне створіння, виховане і виросле в казарменних умовах військової хрущовки, надало перевагу тупорилій мамуні — сховалося за її могутніми плечами.. Тут властиво йдеться про шикарний проект в тонких лініях, в якому ніхто не захотів розбиратися..
І друга така історія була з жоною одного поліцая (тоді був цілий рік поліцаїв — автоінспекторів з грубими пачками грошей, якими вони ділилися дуже неохоче, але мали проблему, куди їх притулити, щоб пустити в діло).. І от вона захотіла особняк над озером в Наварії — я теж там виклався — в стилі космічного агенства НАСА — з прямокутними блоками різних фантастичних просторів, які всередині плавно перетікали один в одного — гостьові вестибюлі, басейни за суцільним склом з пн-східного боку (з півдня була віялом теплиця, яка відгороджувала шум вулиці тропічними хащами), з пд-західного — просторий гараж для автобуса чи рефрежиратора, там ще якісь лісові будиночки для бабців чи для прислуги в кутку за басейном з окремою фірткою входу і квітниковими доріжками, все пристойно велично геометрично вільно просторо, як має бути у вілли над озером.. Карочє, вона не захавала. Ще одна дура.. Вперлася, що в коридорі перед входом в неї має бути пальма в горшку, бо вона таке десь бачила в сусідки чи в журналі.. І потім побудувала в тому місці примітивну халупу з двох зміщених пів-хлібин.. Ну і сама там не жила — продала ту паршиву «коробку» вдесятидорога (типовий проект, витягнутий з купи таких самих і реально пришпилений до чужого місця, засравши його непотребом.. І потім хтось буде в тому мучитися.. )
Про що я вам верзю? — про те, що сонні і півсонні простори дуже відкривають свідомість — просто напувають свіжістю і заставляють думати про казкові і фантастичні сюжети і втілювати їх певною організацією простору, задавати тон, настройку, дух оточення.. Але для того, щоб їх втілити, — потрібен відповідний рецепієнт, клієнт, сприймаючий полюс з уявою — відповідним духом всередині, який все це поможе реалізувати, викристалізувати, не втрачаючи первиної атмосфери, не заглушаючи духу місця і часу чимсь примітивним і плоским, як дошка на траві..
Воно страшно мучить і дисонує, коли вдень туди з'їжджаються курвидла зі своїм «життям реальним», своїми тупими радейками з попсою і гепанням сабвуферів, і поволеньки душать і твою атмосферу, і твої проекти, і твоє бажання щось робити.. Вони не відчувають фантастики і реальності моменту і все знищують — тупо-нав'язливо-грубо, як суд інквізиції може знищити наукові манускрипти, шедеври пізнання світу і свого призначення в ньому.. і залишити на тому місці попелище, переоране бомбами і танками.. Тому я ненавиджу курвиве падло. Бо воно плоске, як бетонна панель на живій ще дихаючій траві, і воно все знищує.
Вау, висить, вже пару років туди не заглядав: https://www.pinterest.com/ivanopiano5/ , розділ «мокра архітектура»
(або просто — pinterest «мокра архітектура» — там єдине вікно вискакує — теж загубив ключі і паролі)
