Ми звикли вважати, що інформація, яку ми пригадуємо, цілком відповідає дійсності. Кожен з нас переконаний, що справді бачив, чув або говорив те, про що пам'ятає. Відповідно таке переконання ми поширюємо й на допитуваних осіб. Нам здається, якщо свідок зацікавлений у тому, щоб говорити правду, вся згадана та надана ним інформація має відповідати дійсності.

Насправді все дещо складніше. Пам'ять людини працює не так, як відеокамера, й не може раз за разом чітко та однаково відтворювати минулі події. Крім того, вона не дозволяє відновити деталі, на котрих особа не фокусувалась під час якоїсь події.

Сучасні наукові дослідження відкривають здатність людської пам'яті до спотворень, пов'язаних як із зовнішнім, так і з внутрішнім контекстом.

Зокрема, психотерапевт А. Курпатов, котрий спеціалізується на особливостях роботи мозку, наполягає от на чому: наша пам'ять є вибірковою; вона тлумачить події; вона інтегративна. На його думку, ми запам'ятовуємо саме те, що відповідає нашим уявленням; наші думки впливають на те, як ми запам'ятовуємо зміст подій; наші думки невіддільні від наших спогадів.

Фактично йдеться про низку перешкод у запам'ятовуванні інформації в незмінному вигляді, а також у її подальшому зберіганні та пригадуванні без спотворення.

Відома американська професорка, психологиня Елізабет Лофтус, котра спеціалізується на дослідженнях роботи пам'яті та має великий досвід участі в судових процесах як експертка з роботи пам'яті, піднімає проблему вразливості наших спогадів у роботі «Свідок захисту».

Вона пояснює, що зазвичай у теорії пам'яті виділяють:

1) процес сприйняття, в ході якого безпосереднє відчуття певної події органами чуттів вбудовується у систему пам'яті;

2) зберігання, тобто період часу між подією та викликом з пам'яті відповідного конкретного блоку інформації;

3) витягування, в ході якого людина згадує збережену інформацію.

Всупереч поширеній думці, після фіксації у пам'яті факти не перебувають там пасивно, непошкоджені та недоторкані подальшими подіями. Насправді ми збираємо фрагменти та характеристики навколишнього середовища, котрі спрямовуються до пам'яті й там взаємодіють з отриманими раніше знаннями та очікуваннями — інформацією, що вже зберігається в нашій пам'яті.

Психологи-експериментатори вважають функціонування пам'яті творчим процесом, а не пасивною фіксацією, подібною до відеозапису.

Адже зміст пригадуваної свідком інформації може бути викривлено нашаруванням тієї інформації, яку він сприймав пізніше з новинних сюжетів, спілкування з іншими свідками, навідними діями слідчого чи прокурора.

Такі властивості пам'яті підтверджуються цілою низкою експериментів, коли ті чи інші навідні дії спонукали осіб до формування та озвучування спотворених спогадів.

Наприклад, в одному з експериментів, проведеному в США, студенти ставали свідками змодельованого «злочину», а згодом отримували упереджені інструкції («У нас уже є злочинець, і він у цій групі") або об'єктивні інструкції («Злочинця в цій групі може не бути, якщо ви не бачите його, скажіть: його тут немає"). 100% свідків, які отримали необ'єктивні інструкції, когось обрали; при цьому 25% обрали не ту особу. Зі свідків, котрі отримали об'єктивні інструкції, 83% вказали на злочинця, якого вони раніше бачили, а 17% помилились і сказали, що злочинця тут немає.

В іншому експерименті дорослим людям показали відеосюжет аварії, а згодом опитували їх, ставлячи навідні питання. Через те, що використали словосполучення "розбити вщент" замість "ударити", експериментатори змогли не лише змінити оцінку глядачами швидкості автомобілів у ході аварії, а й збільшити ймовірність згадування про розбите скло, хоча в сюжеті не було розбитого скла.

У публікації "Свідок захисту" Елізабет Лофтус наводить низку реальних прикладів, коли притягнення до кримінальної відповідальності та засудження невинуватих у вчиненні тяжких злочинів осіб відбувалося саме внаслідок спотворених спогадів потерпілих та свідків, котрі добросовісно помилялися та часто прямо вказували на обвинувачених як на осіб, котрі вчинили тяжкі злочини, або додавали до побаченого низку подробиць, яких насправді не було.

Доволі часто на таку поведінку потерпілих і свідків значним чином впливали дії детективів та прокурорів, котрі своєю упередженістю підштовхували осіб до підтвердження вже наявної у слідства хибної версії.

Звісно, цілком виключити всі зовнішні та внутрішні чинники, що впливають на викривлення спогадів потерпілих і свідків, неможливо. Однак цілком можливо зменшити вплив на особу від дій слідчого та прокурора, в яких проявляється певна упередженість сторони обвинувачення. Одним з важливих запобіжників цього напряму є уникання навідних запитань у ході допиту. Адже безневинне, на перший погляд, навідне запитання, поставлене в ході проведення допиту, або, наприклад, впізнання здатне породити та сформувати спотворені спогади.

[1] Курпатов А. Красная таблетка. Alma littera Вильнюс. 2016. С. 249.

[2] Лофтус Э., Кетчем К. Свидетель защиты: Шокирующие доказательства уязвимости наших воспоминаний. М., 2018. С. 116.

[3] Тамсамо. С. 116.
[4] Malpass, R. S., & Devine, P. G. (1981). Eyewitness identification: Lineup instructions and the absence of the offender. Journal of Applied Psychology, 66(4), 482–489. URL: https://psycnet.apa.org/record/1981-30352-001.

[5] Лофтус Э., Кетчем К. Свидетель защиты: Шокирующие доказательства уязвимости наших воспоминаний. М., 2018. С. 200.

[6] Там само.

Заступник директора
Тренінгового центру прокурорів України,
доктор юридичних наук,
доцент Андрій Орлеан