Кілька днів тому мій ранок розфарбувало запрошення на молитву про поновлення гарячого водопостачання у Києво-Печерській Лаврі. І нехай саме молитва – досить дивний спосіб розв'язання комунальних проблем, це хоч яке публічне висловлювання громадської позиції, ненасильницький спротив майже.
Апеляції до теорій суспільного договору, звісно ж: мовляв, ті, кого ми добровільно «поставили над собою», мають виконувати покладені на них функції або йти. Отже, все нібито прогресивно, громадянське суспільство у дії. Хоч п'ять місяців без води.
Я – з тих, хто «понаїхав» у Київ нещодавно, тож, прошу аборигенів роз'яснити ситуацію. Бо молитви, камлання та протестні акції – все це, без сумніву, дієві заходи, не говорячи про тазики, ківшики та кип'ятильники – але чим і кому не потрапили електричні бойлери?
Найпоширеніша відповідь очевидна: дорого – у сенсі, висока ціна самого агрегату та вартість його установки. Окей, порахуймо. Кубометр гарячої у Києві вартує близько 85 гривень. Навіть якщо використовувати її у межах нездійсненної «соціальної норми» — маємо (заокруглено) півтора кубометрів на особу за місяць, тобто близько 130 гривень. Три члени сім'ї – 390 гривень. П'ять місяців – майже 2000. Прицінюємося до бойлерів. П'ятдесятилітровий Bosch пропонують за 3000 гривень. Встановлення — ще 500. З безвідсотковою розстрочкою на рік – 250 гривень щомісяця. Цілком зіставно із вартістю централізованого водопостачання за ті п'ять місяців. Або з вартістю дешевенького смартфону, на котрий у кожного гроші знаходяться.
Арґумент
наступний: купити — півбеди, але ж нема де той бойлер вішати.
Тобто не в кожній квартирі у ванній кімнаті – опорні стіни, подекуди й
гіпсокартонні перебірки стоять, які півцентнера води не витримають. Я вже не
говорю про те, що у переважній більшості наших квартир санвузол межує з
сусідньою квартирою, а стіни між квартирами зазвичай таки опорні. Утім, навіть
якщо ні – принаймні одна опорна стіна у вашій квартирі ж є? Ну то використайте
її.
Кажуть: бойлер – то дрібниці, електроенергія надто дорога, щоб воду нею гріти. Знов рахуємо. Потужність згаданого Bosch – півтора кіловати, п'ятдесят літрів нагріваються до максимальної температури (70 градусів) протягом двох годин. Мені вистачає півгодини: крутий кип'яток не потрібен, але нехай у прикладі буде дві. Дев'яносто копійок за кіловат за тарифами 2018 року – маємо менше двох гривень на день. Шістдесят на місяць. Якщо докупити за півтори сотні таймер на розетку та гріти воду за нічним тарифом (а коли її гріти, як не до ранкового душу?) – тридцять гривень на місяць.
Тут співрозмовники підкидають новий аргумент: це ж треба той нічний тариф активізувати, витрачаючи час на нескінченні черги у Київенерго. Виходить, півдня у черзі заради удвічі (!) нижчої ціни щомісячних послуг – це занадто; півдня на молитві за гарячу воду – чому б ні? До речі, мені вдалося викликати майстра одним телефонним дзвінком. Так, самого візиту довелося чекати три місяці, але ж фахівець приїхав точно у той день і час, на який була домовленість.
Але ж тут ще один
арґумент: техніка, що здатна автоматично вмикатися в заданий час – то техніка
дорога, а ми – бідні, у нас таймери в кожному девайсі не стирчать. Про таймери
на розетки по 200 гривень за штуку гуглити немає часу, звісно ж.
І тут фінальний аргумент: кажуть, ми й без того п'ять місяців сплачуємо по рахунках за гарячу воду, якої немає, аби ще й за усі ці розваги доплачувати. Ми платимо – нехай працюють. То що, — питаю, — ви лічильники на воду не використовуєте? Хіба нз ними е економніше виходить? У відповідь – та ж сама історія про черги та бюрократичні складнощі.
Хазяїн моєї квартири офіційно відмовився від гарячого водопостачання та цілком перейшов на бойлер – вкупі з використанням лічильників на воду та нічного тарифу на електроенергію, звісно ж. Каже – економія досить помітна, не говорячи про автономність та комфорт.
Висловлювання громадської думки – це надважливо. Вимагати від місцевих властей належного виконання їхніх зобов'язань – обов'язково. Утім, вважаю, громадянський спротив ефективніший, коли ти вимитий. Бажано – у теплій воді. Без нежитю і кашлю. Коли не витрачаєш щодня зайві півгодини на кип'ятіння води. Ба більше, коли цей комфорт виходить не дорожчим, а, ймовірно, й економнішим, ніж пасивне споживання звичних централізованих послуг.
Доросле громадянське суспільство – це не лише здатність і готовість громадян вимагати чогось від держави, а й їхня здатність самостійно вирішувати свої локальні проблеми, коли держава не дужає.
Економе суспільство – не там, де п'ять місяців сплачують за відсутню воду, оскільки не спромоглися встановити лічильники, та скаржаться на високу вартість електроенергії, не знаходячи часу підключити половинний тариф, а там, де знаходять можливість підняти зад та один раз відстояти ту кляту чергу заради тривалої економії.
Стабільне суспільство – там, де планують сімейний бюджет дещо дальше, ніж на місяць та розуміють вигідність інвестування, яке окупиться за один-лише рік, порівняно подвійною переплатою за неякісні послуги протягом усього життя.
Ми, ймовірно, до цього ще не доросли.
