«О спорт, ти – мир!». Ця фраза Пьєра де Кубертена несла у собі зближення людей на ниві фізичної культури, заміну агресивної ворожнечі здоровим та мирним духом суперництва.  Власне Кубертен і дав старт сучасній історії Олімпійських ігор в ХІХ столітті. Нині ж його меседж транслюють «зламаним телефоном», потураючи ледь не всесвітньому злу.

Останні дні мене просто рве. Що не день, то який треш на спортивній ниві. І мова ж не йде про безпосередньо спортивні успіхи чи провали. Намічається вкрай небезпечна тенденція, що полягає не лише у поверненні російського агресора на найвищі спортивні майданчики, а навіть недружні до України кроки. Посудіть самі.

Сьогодні просто кричуща новина. Нашого боксера Данила Заморила змусили зняти прапор України під час нагородження на турнірі у Литві. Він зайняв перше місце у фіналі у вагової категорії 63,5 кг. Данило піднявся на п'єдестал з прапором на плечах, але організатор грубо змусив цей прапор зняти. Жодних коментарів, чому це відбулося, від організаторів не прослідувало. Підкреслюю, я не критикую тут Литву як державу, яка забезпечує просто феноменальну підтримку Україні. Мова йде про те, як російські щупальці проникають у спортивні федерації, асоціації. І це проявляється повсюдно.

Другий приклад. Вімбілдон, а це ледь не найкрутіший, найбільш престижний тенісний турнір у Великій Британії, повертає на свої корти росіян та білорусів. Пояснення організаторів полягає у наявності штрафів за минулорічний недопуск представників агресора та інших організаційних проблемах. Грубо кажучи, незручно і кеш. Ще розроблено якусь декларацію про нейтралітет. Але ж ви розумієте, що підписання подібної декларації означає до 15 років криміналу для російських громадян. За безневинний антивоєнний малюнок дитини батькові в Росії дали 2 роки колонії. Тому ці декларації про нейтралітет, підписані росіянами, не вартують і паперу, на якому надруковані.

Ну і по-третє, скандальні рекомендації МОК – Міжнародного олімпійського комітету – повернути росіян та білорусів під нейтральним прапором. Остаточного рішення ще не прийнято, але ми прекрасно розуміємо, до чого це все йде. 

На мою думку, ті, хто з доброї волі запроваджував обмеження протягом першого року повномасштабної агресії росії проти України, має арґументувати послаблення санкцій виключно реальними діями РФ у напрямку припинення війни та каяття. Сьогодні таких дій не зафіксовано. Навпаки, градус збільшується у геометричній прогресії. Бункерний Путін та його міньйони настільки загралися у ядерну тематику, що від росіян мали б взагалі всі шарахатись як від опромінених путінізмом та рашизмом. Але відбуваються діаметрально протилежні речі. Політика «какая разніца» роз'їдає, як іржа, ту феноменальну єдність та загальну консолідацію довкола протидії російській агресії. І з цим потрібно боротися.

І останнє. Під час війни не прийнято критикувати власну державу. І я не буду. Але рішення уряду бойкотувати українськими спортсменами змагання, якщо у них прийматимуть участь росіяни, є дійсно складним. Це не політичний бойкот десь в ПАРЄ, для прикладу, чи ОБСЄ. Мова про багаторічний шлях спортсменів, їхні долі. Одразу скажу, що не маю відношення до українських спортивних асоціацій чи федерацій. Надіюсь на продуктивну їхню комунікацію з цього питання. Але, на мою думку, подібні відмови від участі у змаганнях мають бути самоусвідомленою позицією конкретного українського спортсмена, а це вказівки згори. Водночас не можна забувати, що у війні за даними президента Зеленського загинуло 228 українських спортсменів і тренерів. Тож подібне рішення центральної влади має пояснення.

Я повністю відкидаю твердження, що спорт поза політикою. Це такий самий інструмент пропаганди для агресора, як і російська культура, як російська мова, що на думку росіян стирає будь-які кордони. Я вже не буду нагадувати про нафталіновий приклад Олімпіади 1936 року в Берліні та що це значило тоді для нацистської Німеччини. На це не можна закривати очі. Тож маємо відстояти спортивний фронт. Жодних поступок допускати не можна.