Отже, довгоочікуваний візит Зеленського до США відбувся – тепер це доконаний факт. Довгоочікуваний, бо перемовини про зустріч очільників двох держав були розпочаті ще зимою, а потім неодноразово переносились, супроводжуючись побічними непорозуміннями та скандалами, ініційованими здебільшого командою Зеленського.

І сам факт такої зустрічі – це вже однозначний позитив для України. Але це чи не єдиний реальний здобуток, про який можна говорити предметно. Бо всі інші «здобутки» від візиту – це здебільшого про наміри, про меморандуми, про високу політичну риторику та правильні почуття, за якими, нажаль, теж стоять тільки слова і порожнеча в конкретиці.

Так, є беззаперечно добрим сигналом, що США залишається на незмінній позиції щодо підтримки України, що партнери підтримують наш суверенітет, територіальну цілісність, ніколи не визнають анексії Криму, підтримують Кримську платформу та право України обрати курс на вступ до НАТО. Є не менш добрими намірами, що США буде продовжувати домагатися звільнення заручників в ОРДЛО, буде працювати над притягненням терористичної Росії до відповідальності та що вітають схвалення нової стратегії оборонної промисловості України.

Окремий публічний позитив – це підписання двох меморандумів (щодо співпраці в космічній галузі та фінансування кількох ключових проектів, які ще не визначені) та завершення підготовки до підписання меморандуму про сприяння участі американських компаній в українській економіці.

Всі ці «меморандуми, декларації, вітання, сигнали, готовність підтримувати, добрі наміри» – це все висока дипломатична риторика, яка, звичайно важлива, але набагато більш важливими є те, що саме написано в документах та яка закладається конкретика у виконання цих домовленостей.

І отут ми потрапляємо у тотальний вакуум. Наприклад, в блоці від назвою «Підтримка євроатлантичних прагнень України» шановний читач не знайде жодного слова про таку підтримку з боку США. Є лише слова про «право України обирати зовнішньополітичний курс» та обіцянку «допомогти в реформах» без відповідей на питання «як, яким чином та коли?». Тобто жодного конкретного речення чи слова щодо допомоги Україні в отриманні ПДЧ чи навіть стандартної обіцянки про допомогу на шляху до НАТО в тексті просто нема.

Теж саме і в інших підписаних документах – списку ключових проектів, які обіцяє профінансувати США, нема, списку американських компаній, які інвестують в економіку України, нема, списку конкретних реформ, на впровадження яких США згодні надати організаційну, методичну та фінансову допомогу, нема теж.

Я вже промовчу про те, що навіть якщо б у цих меморандумах і була конкретика, то і тут не варто було б команді Зеленського так пафосно звітувати про візит, як вони це зробили. Бо меморандум – це лише «угода про наміри» – не менше, але й не більше. А наміри можуть ніколи і не бути виконані. Згадайте сумнозвісний для України Будапештський меморандум, за який так дорого тоді заплатила Україна, а коли на нашу землю прийшов ворог, то вартість підписів вже нічого не вартувала.

Чому ж так? Чому за високоповажною дипломатичною риторикою з обох сторін Україні майже нічого не вдалося добитися від нашого стратегічного партнера, яким є і залишається США?

А відповіді насправді лежать на поверхні і про них вже неодноразово казали як дипломатичні кола, так і українські експерти. От тільки камарилья Зеленського не могла або не хотіла їх чути та робити відповідні висновки. Бо ще під час нещодавнього візиту в Україну держсекретаря США Ентоні Блінкена було чітко озвучено, що вищі політичні кола нашої країни припинили впровадження демократичних реформ; що на політичне життя країни основний вплив має одіозний олігарх Коломойський, на якого в США відкриті кримінальні справи за «відмивання» коштів; що зелена влада атакує незалежні антикорупційні органи, постійно зриває проведення неупередженого конкурсу на посаду голови САП та намагається «приручити» НАБУ; що влада в Україні фактично в рейдерський спосіб вирішила боротися з корпоративним управлінням державних корпорацій.

Додайте сюди скандал з фейковими плівками агента ФСБ Деркача, який чомусь продовжує сидіти у Верховній Раді, що вплинув на вибори в США і до якого безпосередньо долучився сам «найвеличніший»; неприховане політичне переслідування опозиційних лідерів в Україні та тиск на українські опозиційні ЗМІ; м'яко кажучи дивні заяви зелених топ-політиків про «захоплення прикладом державного управління Комуністичної партії Китаю»; відкритою ОГПУ Венедіктової кримінальною справою проти сина Байдена та хуліганське висловлювання Зеленського до президента США з недолугою претензією «Чому ми досі не в НАТО?». І подібний список «зашкварив» нинішньої влади, нажаль, можна ще довго продовжувати.

Останній скандал – це заява Посольства США щодо неприпустимості фізичних нападів на політиків і журналістів, бо це ставить під сумнів демократичність влади в Україні.

І додайте до цього просто кричущу заяву пана Блінкена під час міжнародної конференції Ukraine Reform Conference у Вільнюсі: «$40 млрд… Приблизно 30% українського ВВП втрачається через корупцію, може й більше. Це переплата за енергетику, це неодообслуговування українських лікарень і шкіл, а також хабарі».

Як в таких умовах можна було розраховувати навіть теоретично на конкретні позитивні результати від візиту Зеленського в США? Який американський лідер погодився б на реальну допомогу нашій державі, будучи впевненим, що виділені кошти просто осядуть в кишенях зеленої влади, картелю «Великого будівництва» чи будуть відмиті та виведені з України одіозними олігархами?

Саме тому Зеленський у Білому домі почував себе вкрай невпевнено, м'яв маску і жодної бадьорості, як на своїх відосиках, не демонстрував. Бо довелося виправдовуватись за всі ці речі – і за провали в антикорупційній політиці, і за друзів-олігархів, і за ручне судочинство, і за намагання гратися в авторитаризм.

А тому відповідальність за настільки беззмістовний і безрезультатний для держави візит Зеленського в США лежить повністю на українській стороні. Бо неможливо надурити міжнародних партнерів відосиками та емоційними заявами – вони дивляться тільки на факти. Неможливо награно демонструвати демократичні принципи і одночасно не впроваджувати відповідні реформи. Неможливо заявляти про «непримиренну» боротьбу з олігархами, голосами олігархічних груп проштовхуючи свій закон та піаритись на олігархічних телеканалах. Неможливо «піти смертним боєм проти корупції», створивши корупційну картельну змову у «Великому будівництві» та вивівши державні кошти з-під дії закону про прозорі тендерні процедури.

Як і неможливо називати російського ворога «хтось», коли наш стратегічний партнер називає його відверто і прямо – «вбивця».

А всі меморандуми і декларації говорять про одне – переконують, що США залишається союзником та другом України та українського народу не дивлячись на те, хто сьогодні випадково сів за кермо нашої держави.

Ігор Артюшенко