Мені кажуть, що мова — не важлива. 

Мені стверджують. що мова не на часі.

Мене критикують за різке ставлення до російськомовних українців.

Мене блочать за критику невігластва та ліні.

Мене утискають за україномовність.

Здавалося б, 2022 рік, Україна в стані активної війни з агресивним та неврівноваженим сусідом. Театр абсурду, що триває вже 145 діб. І прийшли нас вбивати російськомовні поганці, що за віру мають лише силу та тиранію. В таких умовах має включатися той глибинний рептильний мозок та передавати сигнал, що російська вбиває. Все, що пов'язане з московією, несе руйнації, біль та смерть. То чому ж стокгольмський синдром нівелює цей інстинкт?! Чому ще лишається так багато людей, що готові горлянки гризти, аби їх «нє ущємлялі»?! 

Певно, що вже мільйон разів історики, філологи та філософи підіймали це екзистенційне питання. Незліченну кількість разів пояснювали вплив століть заборон та нівечення мови. Доносили, що культурні та митецькі потуги були вбиті, розстріляні або понівечені режимами. І про що тоді буде моє нефахове голосіння? Просто позиція громадянина України та думка українобота.

До української мови я повернулась,  а не прийшла, в 14-му. Мій зросійщений рід всього лиш за покоління до мене почав говорити російською. Так було зручно в мультинаціональному Донбасі, куди після війни позвозили від усіх усюд на роботи та промисловість. Мої пра говорили українською, російською, івритом та ще чим завгодно. Але мовою комунікування була українська. Мої баба та дідо говорили українською, мій батько розмовляє понині українською, хоча знаходиться в окупованому Донецьку з 2014 року. Навіть моя мама, котра така вся «руская-руская» (ага, одна тільки бабка в неї була з Тульскої губернії) і та через слово говорить зі мною українською. Бо я до неї говорю мовою. І певно, якби докласти зусиль, то можна зняти все це лушпиння пропаганди та совєтщіни. 

І вся ця мовна війна потрібна тільки ворогу. Розбурхування істерики на тлі мовних питань, пропагування дискримінації за мовними ознаками, вдолблювання того, що московську мову потрібно захищати та оберігати. Але ж шановні! Чому обурює цих людей те, що в Україні мова українська, але при евакуації закордон ніколи не зачіпає те, що в Польщі — польска мова, а в Німеччині — німецька. Тільки нав'язана меншовартісність української призводить до такої реакції. Схоже на вшите кодування, як в залежних від алкоголю на горілку: чуєш українську — бий на сполох та кричи, що тебе ущемляють. З останнього штибу, що мені попався: «Язык — это способ выражения мысли. Если это навязывают и заставляют — я буду противником.» Коли таким людям відповідають: «вони вбивають дітей наших солдат і для них це нормально, ця мова має бути забута», то прилітає така відповідь: «значит я и мои родители для Вас теперь не люди.» Звідки зроблені такі висновки — мені не пояснили. Це реальні коментарі до фото, що на титульному зображені. І наче під гіпнозом такі люди несуть одне й те саме. Що найцікавіше: безпосередньо автор слів про «не людей» володіє українською мовою. Але свобода в соціальному просторі на використання російської призвела до ось таких наслідків.

Коли кажуть, що мовний закон — це загравання з ворогом, то мене це обурює. Ми ж просто захищаємо своє. Мені в реальності байдуже, якою мовою говорять клієнти. Якщо українською — фантастично. Якщо англійською, польскою, литовською або чеською — не питання, бо вивчила ці мови за власний кошт та час і володію ними. А от якщо всі інші мови — ласкаво прошу з перекладачами, тому що не зобов'язана знати чужі мови. І так, це певна моя позиція — не сприймати мову агресора, не чути ту, якою вбивають мою країну, моїх братів та сестер, якою руйнують Україну до підмурка. 

А ще дуже чекаю, щоб до всіх російськомовних ущємльоних нарешті дійшло, що не українська руйнує їх будинки та життя. І відстоювання москальської мови схоже на жінку в аб'юзивних стосунках, яку чоловік б'є, ґвалтує та токсить, а вона його захищає перед сусідами, та каже що ж він хороший,  гроші в сім'ю приносить. Тому чекаю, коли їх або вб'є, або прийде усвідомлення, що це не нормально, їбійогомать.