Зараз все частіше зустрічаю пости в соціальних мережах про порівняння життя «до» повномасштабного вторгнення московії в Україну та «після», яке часто супроводжується вимушеною еміграцією. Ці дописи супроводжуються щемливим контекстом смутку за тим, що втрачено, та як свідомість чіпляється за старі якорі,  як то сім-карти українських операторів, брелоків з ключами від рідної домівки, старими значками чи шевронами. Доволі часто ці речі нагадують нам про прекрасне минуле, яке нажаль вже не повернути ніколи. 

Інша медаль в цих постах — хейтерські коментарі в стилі «повертайтеся тоді додому, якщо так важко» або «виїхали, то й сидіть там тихо та не відсвідчуйте (бо ми тут несемо свою жертву гордо, а ви всі нам заважаєте)». Чи то це пов'язано з нерозумінням важкості перебування у вимушеній еміграції, що точно є проявом браку комунікації між суспільством в середині України, державним керівництвом та тими, хто виїхав за кордон вже під час повномасштабного вторгнення. Хоча проблема ця була вже в 2014му році, коли почалась окупація Криму та східних областей. Хоча тоді такої масовості не було, та перші хвилі вимушених переселенців вже на той момент були всередині країни та закордоном. 

Але повернемося до синдрому «провини вцілілого» або синдрому концентраційного табору. Він проявляється під час будь яких геноцидальних подій у персон, які пережили цей геноцид, але не змогли врятувати бодай когось чи допомогти врятуватись. Спершу цей синдром був описаний Едді де Віндом, нідерландським психіатром, що сам пережив Освенцим. І хоча від першопочаткового прояву цього синдрому жертвами, що пережили Голокост до сьогоднішніх подій в Україні лежить прірва часу та сенсів, але реакції людської психіки не дуже відрізняються. Загалом такі прояви розладу, як апатія, втрата сенсу до життя, самоїдство за те що щось було зроблено для виживання або навпаки не зроблено для інших, характерні для майже всіх жертв катастроф, терактів та військових конфліктів. 

Як цей синдром може проявитися в дітей, які здавалося б не несуть відповідальність ще ні за кого. Ми прожили весь 22 та початок 23 року в Україні, не полишаючи надії на швидке закінчення чи хоча б стабілізацію ситуації. Втім час йшов, бізнес вмирав, гроші закінчувалися, а кінця краю не ставало видно. Ми розуміли, що «цей дощ надовго» і потрібно щось вирішувати. Бо навіть той славнозвісний економічний фронт ми вже не вивозили (хочу сказати що зараз ми набагато ефективніші в новій країні перебування, бо з'явилась можливість заробляти гроші та витрачати їх в Україні). За час життя в війні, зрозуміло що адаптувалися вже до всього — повітряні тривоги, прильоти чогось величезного за 1.5 км від будинку, життя без світла-води-тепла в блекаути, коригування своїх планів під комендантську годину, економія палива, бо його може просто не бути тижнями. Малий в такому ритмі життя знайшов для себе безпечне середовище у світі комп'ютерних ігор. Добре це чи погано — важко сказати, але так вдалося зберегти його кукуху хоча б частково. Він спілкувався поза навчанням з іншими гравцями гри, знаходив однодумців та був повноцінним членом цього ком'юніті. 

Але ми виїхали, змінили середовище мовне, шкільне, дружне, та навіть інтернет змінився і стаціонарний потужний комп перетворився на умовно потужний ноут, але ж це вже не те. Й Малий почав просідати в грі, психувати, нервувати та вигоряти. З часом відвалилась ця його частина життя,  а на заміщення нічого нового не прийшло, бо важко будувати нове життя в 35, а в 15 й поготів. Втім він залишився суто в спілкуванні з колишніми гравцями і один раз видав:

- Ти уявляєш, вони серуться так само як дорослі українці — ні про що і з кулаками. Їх агресія невиправдана, а я ж навіть їм нічого не можу скати, бо я живу собі спокійно в безпеці, а вони кожен день на війні.

Ця репліка мене дуже підкосила, бо я зрозуміла, що наші діти страждають не менше за нас. Тобто Малий вважає, що він вижив, в нього ж має бути все добре, хоча він того не відчуває, зависає в апатію та бездіяльність, бо не може зібратися до купи. Винить себе за це й ще більше провалюється в депресивний стан. 

Інший його острах або тривога:

- Я дуже переймаюся за тих друзів, що залишилися в Україні. Я б хотів їм допомогти, можливо навіть забрати до себе, але ж ми неповнолітні й не маємо права вільно пересуватися без дозволу батьків. 

З одного боку в ньому просто говорить сум за звичним оточенням, зрозумілою тільки йому мовою та ознаками чогось стабільного. А з іншого — це просто маніфест провини вцілілого. Про що ж казати тоді нам, дорослим, коли в нас залишаються в Україні найрідніші, батьки, чоловіки, брати або сестри. А часто-густо ці люди знаходяться на ЛБЗ чи навіть просто у війську. І ми коримо себе за те, що в безпеці, що не можемо їх забрати до себе в безпеку, що сумуємо, не можемо адаптуватися на новому місці, чи навпаки добре адаптуємося і боїмося що звикнемо до нового життя і в старе вже не захочемо повертатися. Але підсвідомість дорослих намагається все це запхати в далекий ящик, притрусити пасивно-агресивною поведінкою, тривожними розладами та жлобством грошей на психолога. Хоча останній потрібен зараз кожному українцю, без різниці хто де живе, бо емоційне та психологічне виснаження за два роки війни не призведе в середньостроковій перспективі ні до чого доброго. 

Якщо гарно так попрацювати над собою, то можна вирішити багато питань на початковій стадії. Але для цього потрібно працювати, а щоб хоч щось виконувати поза межами базових потреб, необхідно мати сили, яких немає зовсім. Замкнене коло. Втім щоб вижити ми всі маємо його розірвати.