Сьогодні накрило мене рефлексією — на очі потрапила сторінка з вікі про Донецьк. Кожна строчка тексту занурювала у вир спогадів. Це місто, де формувалась я, і сотні тисяч інших людей. Ми, покоління незалежної України, росли з відчуттям гордості, що живемо в європейській країні, маємо тисячолітню історію та солов'їну мову. Принаймні так мене вчили мої вчителі, з якими мені точно пощастило. 

Мої дідусь з бабцею розмовляли українським суржиком. Батько, що родом з Конотопу, говорив сумською говіркою. Мама, з огляду на радянську школу з 1 годиною на тиждень української, говорила переважно російською, власне як і все зросійщене оточення. Білінгвом я була від народження, з легкістю перемикалась між мовами, володіючи українською літературною, рівня Гоголя та російською рівня Висоцького з Булгаковим. Хто на чому ріс (тут мав би бути смайлік, але в цьому редакторі вони відсутні).

Мій Донецьк — це термін до 2011 року. Після переїзду на навчання до Хмельницького я втратила ту тоненьку ниточку зв'язку із сакральною землею пращурів. Московити знищили мій дім, мій рід, мою землю. В незлічених мандрах світом я несла себе — українку зі статусом ВПО, що сам по собі говорить про перекотипольну душу. Донецьк залишився лише в спогадах та мареннях.

Моє місто було зеленим, трохи задушним влітку, та просякнутим вітрами взимку. Якщо в'їжджати в місто на світанку, то можна побачити купол смогу від роботи титанів — ДМЗ та КоксоХіму. Особливо в зимовий час, коли повітря дзвенить морозом, вітер стих і ниточки диму від котельних труб пробиваються крізь завісу диму. Довкола тільки пагорби степів, вкритих легкою органзою сухого снігу, тонкі смужки лісосмуг виринають на кожному підйомі пагорбів, наче сторожі порядку: «Це поле має бути таким, а за нами ти вже побачиш іншу землю з іншими барвами. І ніхто не може перемішуватися та чубитися.». Як би так просто було в житті — виставив рядочок і всі вже знають своє місце, ніхто не лізе на чужу територію, не забруднює ріллю. 

А в літній час в Донецьку неможливо було знаходитися. Асфальтовані джунглі нагрівалися до диких позначок на термометрах. Це така собі пательня в 358 квадратних кілометрів. І єдиною розрадою лишалися парки. Цими зеленими оазами можна було пройти весь центр міста. Розарії та клумби на кожному кроці були символом трудівництва наших людей. На кожного мешканця міста було посаджено кущ троянд. Доглянуті бульвари, тінисті проспекти, дитячі майданчики та ковані витвори мистецтв. В моєму місті був один з найкращих парків Європи — парк імені Щербакова. Якщо чесно, я й донині не знаю хто то такий, той Щербаков, певно якийсь комуняка-лєворуционєр, але це немає значення. Саме в цьому парку була величезна фан-зона до Євро-2012. Саме цей парк був сповнений різноголосим співом «Ще не вмерла Україна» та «Червона рута». Тоді, всього за 2 роки до гвалтування мільйонного міста, нікому навіть думка не майнула, що ми — не українці, що нас чимось притискають, що ми ближче до московії, ніж до Києва. В ті чарівні моменти, коли вулиці та бульвари були заповнені жовто-блакитними прапорами, було найкраще відчутно, що Донецьк — то Україна. 

Зараз можна відкрити Google Maps та пройтися вуличками міста. Знаєте чому це класно робити, бо головні вулиці були відзняти ще у 2011 році. Інколи виникає таке оманливе відчуття, що я готуюсь до подорожі в «своє» місто. Час застиг на тих світлинах та оманливо пропонує побачити те, яким було славетне місто шахтарів. Кажуть там і зараз нічого не змінилося: ті самі вулиці, будівлі та заклади. На стільки не змінилося, що створюється відчуття зупинки часу. Весь світ пішов далі, глобалізувався, розширився, а там досі 2011 рік. Якщо провести шмат аналітики з оглядом на останні новини, то можна уявити ті вулиці спорожнілими, подекуди там з'являються жінки та літні люди, в доволі дешевому одязі, з маревом в очах та сумом на вустах. Мені здається, що сонце зараз там світить сталлю, обпікає страхом за майбутнє до останнього подиху. В тому місті немає майбутнього. 

Коли почалась активна фаза війни, після спаду тотального заціпеніння, я потайки раділа, що нарешті це місто вичистять від скверни. Можливо зруйнують до фундаменту — мені байдуже. Там немає історично-важливих споруд, через які потрібно перейматися. І я дуже сподіваюсь, що самі московити його зрівняють. Ну щоб фраза про 8 років точно мала сенс, а не просто була вигадкою пропаганди. Спочатку було соромно зізнаватися собі, що я хочу руйнації для 358 квадратних кілометрів. Потім почула від інших донеччан -  вони також про це думають. Це як чиряк, що заважає жити. Він має бути вичищений, щоб здорові клітини не згнили та все тіло почало функціонувати. Десь так потрібно і для планети Земля зробити з московитами, але то вже не наше діло. Най сама справляється — притягне якийсь метеорит на них, вулкан може запустити, чи повінь. Або й сарану — кар багато, тільки б сил вистачило. Карфаген має пасти, а зікурат розсипатися в попіл.  

Як післямова — я дуже любила своє місто. Воно наповнювало драйвом та силою. Але повернутися в минуле неможна, а в майбутньому можна збудувати все, що завгодно. Чи зможу я так само любити майбутнє?! Ні, я інша, світ інший. Це буде геть нове місто з новою енергією. І пам'ятю про те, на скільки крихкий може бути мир, якщо жити поруч з божевільним ординським сусідом. Але точно знаю, що над териконами буде майоріти жовто-блакитний стяг і лунатиме «Ой у лузі червона калина», як символ незламності та жаги до життя.