Кінокритики у захваті, але ж ми вже нещодавно усе це бачили. Чоловік, якому залишилося небагато часу, опиняється далеко від звичного світу, у якихось екзотичних краях, де ніби можна ще раз домовитися із власним життям, перш ніж воно закінчиться.

Так, згадаймо, У Sundown Мішеля Франко герой Тіма Рота залишається в Акапулько, фактично зникаючи для родини, яка повертається додому. В іншому сюжеті смертельно хворий герой Шона Пенна, поруч із яким Шарлотта Генсбур, також опиняється перед необхідністю переосмислити решту свого життя.

А тепер з'являється Wild Horse Nine з Джоном Малковичем: віддалений острів, смертельна хвороба старого кіллера, пам'ять, що починає зраджувати, і людина, яка опиняється на своєрідному останньому маршруті.

Паралельно маємо цілий серіал Memory of a Killer, де такий самий міжнародний кілер утрачає пам'ять і мусить діяти в умовах, коли власна свідомість стає ненадійним свідком.

Звісно, повторення мотивів саме по собі не є недоліком. Кіно завжди поверталося до тих самих сюжетів: остання подорож, утеча від себе, хвороба, втрата пам'яті, спроба затриматися на межі між життям і смертю. Але цікаво інше: наскільки новий фільм здатен змінити вже знайому конструкцію, а не просто повторити її з іншим актором і в іншому екзотичному краєвиді?

Бо іноді найважливіше в новому кіно починається не з питання, що воно нам показує, а з питання, що ми вже бачили до нього. І чи не варто взагалі позбуватися заїжджених мотивів? Адже загнаних коней пристрілюють, чи не так? Так, ви праві, як в однойменному фільмі Сідні Поллака 1969 року