Можливо, в школі й говорили про ці речі, але з таким патосом, що все тут же забувалося. Оскільки «сакральне» ніколи не стає «профанним», поки не переживеш цей самий «травматичний» досвід. Дай бог, звичайно, не пережити. Принаймні ця книжка дає змогу зробити це у більш «літературний» спосіб, коли про «незручне» розповідає або бабуся, або відомий поет.

Зокрема проект «Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор» Андрія і Лії Достлєвих – це – поєднання тексту (передмова Сергія Жадана і зауваження авторів проекту) і фото (як медіума у представленні будь-яких подій). Разом виходить «візуальне дослідження з використанням постфотографічних практик, присвячене сучасним побутовим проявам історичних травм ХХ сторіччя».

Присвячене дослідження зокрема тому, як сьогодні сприймається голод в Україні 1932-33 років.  «В дитинстві бабуся розповідала мені різні історії зі свого життя, і серед іншого траплялися теж спогади про Голодомор, — розповідає одна з учасниць проекту. — І цей сором за викинуту їжу походить якраз звідти, з історій про те, як моя родина пережила цей голод. Щоб якось це проілюструвати і розібратися в цьому відчутті, протягом двох місяців ми документували сліди всієї їжі, яку викидали».

Картина, звісно, сумна, адже що може бути веселого у згадках про їжу, до того ж, спожиту під час Великого посту (піца, курка, салат «Айсберг») і в слові «печальний», двічі вжитому в одній фразі автором передмови.

Андрій Достлєв, Лія Достлєва. Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор. – К.: Родовід