…Хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний характер розвитку, але приповідка «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, прогресом, чи пак просвітництвом, більшовизмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а саме інтелігенти, що, не будучи прив'язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «прогрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму.

У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства їм. Г.  Квітки-Основ'яненка у Харкові 6 грудня 1915 року, Гнат Хоткевич зокрема зазначив:

«Отже, головними недоліками української інтелігенції постають:

а) сварливість – що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність  гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов'янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтелігенції – традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем, або німцем“.

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими – схильність, що притаманна всій Нації (“доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтелігенцію власницею згаданих вище негативних рис, постають:

а) «міжкультурність» її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам'яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім'ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-не-будь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного.

б) не маючи  власної культури  в усіх формах її прояву, українська інтелігенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового «досвіду», вносять вони у свої організації багато дріб'язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов'язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб'язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб'язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтелігенції не заважає нам вважати російську інтелігенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтелігента, що уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення негативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтелігенції, можна сказати, що зростає інтелігенція нова – із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», І не думати, що достатньо тільки пропагувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів".

Ілюстрація: Олександр Іванов