Нещодавно новиною для української, а особливо для київської молодіжної спільноти стала заборона в'їзду на територію України відеоблогера та стендап-коміка Данили Поперечного, та ще й на передодні його концерту в столиці. Цю новину сприйняли по різному – одні були задоволені новиною, що «ще один російський клоун опинився на пляшці», інші були вкрай невдоволені втраченими білетами і намагались виправдовувати свого кумира. Але сьогодні я хочу поставити не питання відношення цього діяча до України та її народу, а чи потрібна нам взагалі такі діячі і така культура?

Всім відомо, що окрім «патреотав», загонів путіна та іншої наволочі, у російського суспільства є і інша сторона – натовп маргінальної молоді, різноманітних феміністок та «других русских». Весь цей набрід – результат діяльності ось таких людей, як Поперечний. Для молоді зловживання чорним (хоча скоріше тупим) гумором здається ознакою крутості та дотепності, примітивні посилання в стилі «Віруючі тупі, тому що як можна вірити в Бога в 21-му столітті?», або «Влада тупа, тому що ми всі не живемо в раю» сприймаються як щось мудре. Деякі українці сприймають вислови россійских діячів як ознаку якоїсь дружності та солідарності з становищем України, але смію їх розчарувати – ця риторика направлена проти державної влади взагалі, не важливо, хто стане об'єктом для глузування. Взагалі ліва риторика притаманна сучасним популярним стендаперам та відеоблоеграм – основною темою їх «комедії» (хоча доречніше це називати кривляннями) є релігія, державні інститути ("Сумасшедшие каратели" зразу в сторону співробітників СБУ від самого Поперечного, замість спроби чинно урегулювати ситуацію ще раз підкреслює, що головне для таких людей – "показати себе" і вигідно себе поставити, а не добиватись справедливості) та ідеї націоналізму, створюється прошарок вічно невдоволених маргіналів, марнотратників власного життя.

Але як це стосується України, ви спитаєте? Дуже просто – російський медіаконтент автоматично стає і українським, оскільки власної індустрії в нас майже нема, а мовний бар'єр не дозволяє більшості дивитися зарубіжних авторів (хоча якщо прийняти до уваги, що російський ютуб представляє собою на 90% копію ідей зарубіжного — різниця невелика). Українська молодь починає проникатися такими ідеями, і хоча до російських "винишко-тян" і іншого мракобісся нам ще далеко, але перші дзвіночки вже пішли – достатньо згадати вічно невдоволених "справжніх патріотів", котрих хтось завжди зливає, політична позиція яких описується "за все хороше проти всього поганого".

На мою думку все це є справжньою антикультурою, метою якої є тільки розлад нації ззовні, починаючи з її молоді, та з цим явищем необхідно боротися. Головне – не повторити помилки нашого "обожнюваного" східного сусіда, який діє як "діди" — тупо і напролом, за допомогою заборон і обмежень. Але часи, коли таке працювало, минули вже давно, і тому виходить в них не дуже – над РКН не насміхається тільки лінивий, Мізуліна та Мілонова – посміховища для всього СНД. Це не наш вибір – українська влада мусить боротися за розум підростаючого покоління, протиставляючи лівій маргінальній пропаганді якісну і творче зроблену відповідь. Творчу – ключове слово, це мусять бути не тупа агітація в радянського стилі "Скоріше в колхоз", це мусить бути якісний продукт. Можливо, зараз я заслужу гнів частини читаючих цей текст, але дуже гарний приклад — Deutsche Wochenschau, німецькі випуски новин часів Другої Світової війни. Хоча головною метою є явно пропаганда, але майстерна для тих часів операторська робота, монтаж, підбір музики роблять з кожного такого випуску предмет мистецтва.

Ми мусимо прагнути вести молодь за собою, а не намагатись обмежити її в надії, що все складеться саме по собі, та усвідомлювати, що ворогом української нації може виступати не тільки проросійська пропаганда, й ще не відомо, що є більш страшнішим – заклики до "Русского мира", в котрі вже навіть дитина не повірить, чи поступове непримітне розтління молодого покоління..