Ничто так не похоже на русскую деревню в 1662 году, как русская деревня в 1833 году.

О.С. Пушкін

Щоразу, коли чергові санкції б'ють по «хорошим русскім» або падає черговий пам'ятник Пушкіну, ми чуємо твердження про те, що культура поза політикою. Цей текст пишеться переважно для того, щоб замість довгих пояснень давати на нього посилання тим, хто знову й знову згадує про аполітичну культуру.

Більшості українців, народжених до 1991 року, випало нещастя з дитинства досить близько познайомитися з російською культурою. Дитячу літературу з текстами про піонерів-героїв і подвиги військових злочинців типу Суворова навіть нема сенсу коментувати — це досить очевидна неприхована пропаганда. Але ж були переклади нормальної світової дитячої літератури. Чи принаймні так здавалося у дитинстві? 

Досить показовим є ставлення російських літераторів до чужих текстів, що помітно в перекладах. Іноді неточності перекладів можна пояснити (але не виправдати) мовними особливостями. Наприклад, російські перекладачі з легкістю змінюють гендер персонажів: спочатку назва істоти перекладається буквально, а потім гендер обирається в залежності від роду слова, в результаті чого окремі діалоги й сюжетні повороти просто втрачають сенс, тому перекладач нещадно шматує текст на власний розсуд. Наприклад, гусінь з кальяном і Сонько (в російських перекладах Соня), яких зустрічає Аліса в Дивокраї, в оригіналі є чоловіками. Так само як друг Мауглі Багіра й сусід Вінні Пуха Сова. Зазнайкуватий недоучка, яким є Сова (Owl) у Мілна, перетворюється в перекладі на бабцю з симптомами Альцгеймера через вперте небажання Заходера використати «філін» або «совеня». Взагалі чарівний текст з дивовижними діалогами й тонкою грою слів стає історією про недоумкуватого ведмедя, який волає на весь ліс дурні пісні, що остаточно закріпився в радянській екранізації.

Щоб зрозуміти, наскільки вільно й зневажливо Заходер ставиться до тексту оригіналу, достатньо сказати, що в перекладі повністю зникли цілі розділи, вступ і деякі суттєві фрагменти. Ким він себе уявляє? Може співавтором Мілна? Зовсім ні! Борис Заходер вважає себе одноосібним автором «Вінні Пуха».

«Я был очень рад. И все же не обошлось без ложки дегтя. Когда книга вышла, я с огорчением обнаружил, что в выходных данных появился некий „Артур Милн“[sic!].»

(Б. Заходер Приключения Винни-Пуха (Из истории моих публикаций))

Саме так, творець «Вінні Пуха» Заходер абсолютно серйозно наполягав на повному вилученні прізвища Мілна з обкладинки російського видання, називаючи свій текст авторським «переказом». І навіть замовляв спеціальну літературну експертизу, щоб довести своє монопольне право на текст.

Залишимо оцінку літературної цінності перекладу Заходера спеціалістам. Fan fiction — самодостатній жанр, тому такий вільний переказ має право на існування. Справжня проблема в тому, що мільйони дітей були позбавлені доступу до світової літератури, яка підмінялася російськими «переказами». Буратіно замість Піноккіо, Доктор Айболіт замість Доктора Дуліттла, чарівник Смарагдового міста замість чарівника країни Оз, Незнайко і його друзі замість брауні, нарешті, повертаючись до Пушкіна, сім богатирів замість семи гномів. Ну добре, може останній приклад дещо перебільшений. Позаяк казки братів Грімм записувалися зі слів оповідачів, можна припустити, що аналогічний сюжет теоретично міг бути отриманий Пушкіним незалежно, що важко підтвердити, бо, на відміну від братів Грімм, він не посилається на джерела. І все ж слід відзначити досить вдалий перекладацький хід Пушкіна: істоти, які в Европі вважаються гномами, у Московії легко зійдуть за богатирів.

Проблеми з гномами виникли і у авторок класичного російського «переказу» повісті про подорож Нільса з дикими гусьми Сельми Ляґерльоф, Олександри Любарської й Зої Задунайської. Істота, яка зачарувала головного героя, в російському перекладі чомусь стала гномом, хоча авторка явно визначає його як tomte, тобто шведське міфологічне створіння, яке в цьому контексті за своїми функціями ближче до домовика, а не до бородатого підземного жаднюги зі схильністю до металургії й ремесел. Справді, ми вперше бачимо його на скрині для одягу Нільсової мами як маленького безбородого чоловічка, до того ж він пізніше сам зізнається, що багато зробив для їх родини, тобто істота очевидно пов'язана з цим будинком. Якби Сельма Ляґерльоф справді хотіла, щоб у не надто гірській місцевості Сконе на півдні Швеції у Нільса з якогось дива завівся домашній гном, вона б використала слово dvärg. Чому не ельф, гоблін, чому нарешті не перевірений богатир? Зрештою, можна було б обрати більш відоме в російській мові слово «ніссе» (nisse — норвезький аналог шведського tomte). Принаймні мені точно в дитинстві було відоме слово «ніссе» з журналу «Веселые картинки», де містилося спірне твердження, буцімто це норвезький Дід Мороз (істота з російської міфології, яка раз на рік роздає дітям гуманітарну допомогу за виконання ними пропагандистських віршів і принизливих номерів художньої самодіяльності). Можливо це перебільшення, заміну можна було би пояснити спробою перекладачів використати більш відому ізольованій від світу радянській дитині істоту, зникнення в тексті християнських мотивів пояснити цензурою, нарешті не можна заперечувати, що текст, який за задумом авторки є досить детальним підручником географії, справді складний для перекладу й перевантажений топонімікою. Але який був сенс зменшувати на два роки вік головного героя? У російських перекладачів проблеми зі шведськими числівниками? І взагалі в тексті стільки доданих від себе подробиць і вилучених авторських фрагментів, він настільки стерильний і відірваний від Швеції, що у читача перекладу може виникнути щире нерозуміння, чому авторка одержала Нобелівську премію.

Якщо продовжити тему скандинавської дитячої літератури, то цікавим є той факт, що з усіх персонажів Астрід Ліндгрен у російських перекладах, адаптаціях і екранізаціях, на відміну від Швеції, найпопулярнішим несподівано виявився Карлсон. Ні, переклад не можна вважати відверто нікчемним, натомість цікавим є сприйняття Карлсона в російській культурі. В оригіналі це ненадійна особа, позбавлена нормального житла, бісеня, яке постійно дурить хлопчика з пристойної родини, любить поживитися чужим коштом і за кожної ліпшої нагоди підставляє свого маленького друга. Це ж національний російський герой! Якщо врахувати, що Karlsson — одне з найтиповіших шведських прізвищ (походить від по-батькові «син Карла», себто Карлович), то російська адаптація могла б називатися «Петрович, що живе на даху». Добре зрозуміла російській дитині реальність:

— Я самий больной в мірє чєловєк. Братішка, у тєбя єщо осталось нємного водкі?

— Пєтровіч, ти вже тиждень не просихаєш. Може вже знайдеш собі нормальну роботу?

— Но вєдь я же лучше собакі.

— Ні, Пєтровіч, ти гірший за свинособаку.

До речі, — просто цікавий непов'язаний з темою факт, — Малюк (в оригіналі Lillebror, «братик») у тексті Астрід Ліндґрен має українське ім'я. Svante — скорочена форма від Svantopolk, тобто Святополк. Ім'я запозичене ймовірно ще за часів Київської Русі. Таким чином, Малий зветься Святополком Святополковичем.

Традиційно страждає й важлива для Астрід Ліндґрен кулінарна тема. Наприклад, улюблена їжа Карлсона, kanelbullar (шведські булочки з корицею), у перекладах зазвичай перетворюється на «плюшки» (російські булочки у формі дупи). Ні, намір перекладача цілком очевидний і логічний. Звідки обкраденій радянській дитині знати, що таке кориця? У асортименті їдальні моєї школи був лише один вид булочок, які за формою, аеродинамічними й смаковими властивостями більше нагадували хокейну шайбу.

Тему перекладів можна продовжувати досить довго, можуть існувати різні погляди на їх якість, художню цінність і те, як далеко перекладач має право заходити, приміряючи роль співавтора. Звісно існували й більш точні переклади, які видавалися значно меншими накладами й були важкодоступними. Звучить неймовірно, але мені, дитині з великого українського міста, було простіше отримати доступ до російського перекладу Остапа Вишні, ніж до оригіналу. Іншими словами, десятиліттями вся світова література підмінялася російською інтерпретацією цієї літератури, цензурованою й ідеологічно виваженою. Ці перекази й досі масово перевидаються. Якщо ви читали світову літературу переважно у російських перекладах, для вас погані новини: скоріше за все ви досить мало знайомі зі світовою літературою.

Ставлення російських перекладачів до чужих текстів, як і ставлення російських солдатів до чужого майна, є проявом ширшого явища. Це та сама рушійна сила, що перетворює "McDonald"s" на "Дядю Ваню". Можна було б пригадати чисельні випадки масового відтворення викрадених технологій під власними брендами, але повернемося до Пушкіна.

Об'єктивна оцінка ваги Пушкіна ускладнена багаторічними нагромадженнями навкололітературної пропаганди, однак слід визнати, що не всі сучасники високо цінували його творчість. Зі слів свого одеського начальника, графа Воронцова, Пушкін — "слабый подражатель" лорда Байрона, до того ж безвідповідальний співробітник, чого сам Пушкін не заперечує:

"Семь лет я службою не занимался, не написал ни одной бумаги".

На відміну від Пушкіна, граф вважає, що його підлеглий роками отримує зарплату за виконання конкретних посадових обов'язків, а не за роботу аніматором на одеських пляжах і дискотеках, у чому Пушкін має значно більший успіх. Попри те, що конфлікт лежить ще й в особистій площині (роман Пушкіна з графинею), Воронцов, людина з пристойною на свій час лондонською освітою, у листуванні висловлюється досить коректно й дипломатично у порівнянні з відверто хамськими витівками Пушкіна, який вдається до особистих образ, глузування й навішування ярликів, які закріпляються за Воронцовим завдяки пушкіноцентричній літературній критиці. Однак безвідповідальний канцелярист послужить своїй державі в інший спосіб.

Коли Пушкін потрапив до команди молодого стартапу, який швидко розвивався, під назвою російська імперія, його замовники гостро потребували правильного літературного висвітлення своєї діяльності зі збирання земель. Сонце російської поезії неприховано захоплюється генералом Єрмоловим, військовим злочинцем, терористом, організатором геноцидів кількох кавказьких етносів, який косплеїть Чингісхана, називаючи себе його нащадком. Пізніше Пушкін справді бере участь у військовому поході під керівництвом графа Паскевича й пише тревел-блог "Подорож в Арзрум під час походу 1829 р."

"Черкесы нас ненавидят. Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены.", —

обмовляється було Пушкін, але одразу виправдовується описом підступності й підлості підкореного народу. У розграбуванні Арзрумського палацу й зникненні килимів одразу після входу в місто російського війська Пушкін звісно звинувачує ворога. 

Зверхність і ставлення до корінних завойованих і знищених народів як до недолюдей притаманна колоніальним творам Пушкіна і російській літературі загалом. Зокрема цю традицію продовжує Лермонтов, за плечима якого значно більший досвід участі в завойовницьких війнах і каральних операціях. У його творчості можна знайти стереотипи про шляхетних російських офіцерів і головорізів-чеченців, смакування сцен групових зґвалтувань російськими солдатами і приниження підкорених народів. Наприклад, у "Герої нашого часу" за філософськими роздумами про "зайву людину" губиться об'єктивна оцінка дій головного героя: офіцер російської армії на окупованій території організовує викрадення неповнолітньої місцевої дівчини й незаконно утримує її в неволі з метою сексуальної експлуатації. Причому Лермонтов характеризує героїню приблизно з тих самих позицій, що маніяк дивиться на свою жертву: вона швидко мириться, закохується у викрадача й загалом отримує задоволення від того, що нею користуються; навіть її смерть не викликає особливого суму.

Хтось слушно помітить, що слід оцінювати літературне значення творчості незалежно від того, якою падлюкою був автор у житті. Але тут є одне але. Нам знову ненадовго доведеться повернутися до Скандинавії. Кнут Ґамсун, норвезький письменник, нобелівський лауреат, мав усі шанси стати іконою норвезької літератури й затьмарити Генріка Ібсена. Проте під час війни підтримав нацистів, був колаборантом окупаційного режиму, і зрештою став соромом норвезького народу, провівши останні роки життя в судових процесах і психіатричній лікарні. Звісно, премію він отримав не за це, його твори видаються і є у вільному доступі. Але іменем Ібсена названі вулиці, у кожній школі ставляться його спектаклі, у кожному селі проводяться тематичні фестивалі, а про Ґамсуна сором'язливо мовчать. Ось що означає культура поза політикою.

Якщо повернутися до припустимості пам'ятника Пушкіну чи назви вулиці, то йдеться про вшанування особистості в цілому, з її світоглядом і цінностями, а не лише про літературний спадок. Не буде зайвим при ухваленні рішень брати до уваги, що той чи інший діяч відкрито підтримував злочини проти людяності або особисто був їх співучасником. Враховуючи, що вигаданий Пушкіним і Лермонтовим наратив про кровожерливих чеченців активно експлуатувався під час чеченських війн, а методи виправдання агресії імперією й поведінка її солдат мало змінилися, містяни можуть мати серйозні підстави ініціювати громадську дискусію щодо монументів і топонімів на честь людей, які відверто зневажали інші народи, у тому числі наших предків. Це значно вагоміший аргумент, ніж твердження про те, що Пушкін не пов'язаний з тим чи іншим містом.

З іншого боку, цей текст не є закликом палити російські книжки. Ми ж цивілізовані люди — здайте на макулатуру і врятуйте дерево. Нарешті, якщо подобається, читайте, але не ретранслюйте пропаганду про велику й аполітичну культуру.

Питання про доцільність вивчення тих чи інших творів у рамках шкільного курсу світової літератури залишимо літературознавцям. Це потребує індивідуального підходу до кожного твору. Звісно непогано було б супроводжувати їх неупередженим історичним контекстом, а краще авторськими переказами біографій у виконанні Леся Подерев'янського:

"Алєксандр — кацап, співучасник військових злочинів, адепт загарбницьких завоювань, геноцидів і торгівлі людьми, згодом статечна людина, член суспільства, сонце русской поезії."

P.S. На головному фото автопортрет Пушкіна під час військового походу 1829 року.