28 вересня ми відзначаємо річницю від дня народження французького сенатора із українською козацькою душею – Проспера Меріме. У своїй літературній та науковій діяльності він широко висвітлював, вивчав та осмислював теми, пов'язані з історією України та козацтвом.

Він намагався науково осмислити феномен українського козацтва, присвятивши йому зокрема працю «Козаки України та їхні останні гетьмани» (Les Cosaques d"Ukraine et leurs derniers atamans) (1854), в якій розглянув суспільний устрій запорожців, їх роль в історії України, Росії й Польщі, діяльність Богдана Хмельницького та Івана Мазепи (*).

У 1865 рр. Меріме опублікував в книзі "Козаки минувшини" есей "Богдан Хмельницький" (Bogdan Chmielnicki), підготований на матеріалах однойменної монографії Миколи Костомарова. Саме згадана книга стала поштовхом, аби в 1869 році Сенат Франції розглянув петицію про запровадження вивчення української історії у французьких школах.

Проспер Меріме також певний час присвячував перекладам французькою мовою творів етнічних українців та україномовних письменників-своїх сучасників (зокрема, Миколи Гоголя й чарівної Марко Вовчок).

Потім буремні події початку XX cт. нівелювали інтерес французької (ширше – франкомовної) громади до України, а сама Україна пережила трагічні сторінки історії, пов'язані зі світовими війнами, втратою державності після занепаду УНР, репресивними ударами центральної влади в СРСР, геноцидом часів Голодомору 1932-1933 рр. та ін.

Брами міжкультурного діалогу зачинилися…

Однак, як ми знаємо, зачинені брами врешті-решт знову відкриваються. І нині я хотів би згадати про того, хто відчинив їх, майже через сто років після Проспера Меріме.

… Волею долі на перехресті двох культур опинився франкомовний бакалавр природничих наук — Жан Бабич. Блискуча освіта (приватна початкова школа в Парижі, середня школа на околицях Осера, коледжі "Classique et Modern" містечка Жуаньє, а згодом – університет Бургундії (м. Діжон), походження із мішаної родини з польським та українським корінням, багатомовність від самого дитинства (ще у шкільні роки Жан вільно володів, окрім французької, німецькою, польською, англійською, латиною, а розумів носіїв чеської, болгарської, сербської та деяких інших європейських мов) та прагнення до постійного самовдосконалення та творчого розвитку стали підвалинами, на яких зміцнів дух юнака.

До 17 років Жан не розмовляв українською (попри те, що інколи в родині батьки спілкувалися не тільки польською чи французькою, а й українською мовами). Він опанував фах дитячого лікаря і після закінчення університету в Діжоні в 1947 р. став на роздоріжжі.

… Франція одразу після закінчення Другої світової війни втягнулася в низку колоніальних війн у своїх північноафриканських колоніях. Влітку 1947 р., не побажавши воювати в Алжирі, Жан Бабич разом із батьками виїхав до України (м. Карлівка Полтавської обл.). З Франції здавалося, що Радянська Україна буде раєм і порятунком, однак родина Бабичів одразу відчула на собі звірячі ікла радянського тоталітаризму. Окрім того, Жан дуже швидко усвідомив, що українська мова й культура перебувають в СРСР фактично в стані постійного лінгвоциду, коли центральна влада фактично проводила примусову русифікацію, водночас репресуючи (а часто й знищуючи морально та фізично) представників національної інтелігенції.

Попри це, Жан занурився у нове середовище. На Полтавщині, у Карлівці, він завзято вивчав українську літературну мову та місцеву говірку, багато читав, навчаючись спершу у вечірній школі (кваліфікаційні документи Франції не мали чинності на радянській території), а потім у Карлівському ремісничому училищі, мріяв про філологічну кар'єру.

Згодом він за чотири місяці екстерном закінчив Московський університет імені Патріса Лумумби, де виборов право на викладання латини, німецької, французької, польської мов у загальноосвітніх школах, тож у 1952 р. він розпочав педагогічну діяльність.

З часом Жан Бабич усвідомив свою особливу місію – перекладати якісні твори української літератури французькою мовою. Він прагнув пропагувати виснажену державною політикою лінгвоциду мову нової батьківщини та доносити перлини її літературного спадку до франкомовної читацької спільноти.

Свою перекладацьку діяльність він поєднував із педагогічною діяльністю на посаді старшого викладача кафедри іноземних мов Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (1964–1989 рр.) і згодом звикся із українізованим звертанням до себе – Іван Трохимович Бабич.

Свій перший художній переклад французькою мовою він опублікував у 1973 р. (роман А. Головка "Бур'ян"). Відтоді Жан Бабич здійснив понад 20 перекладів французькою мовою, серед них: "Циклон" О. Гончара (1977, спільно з Ж. Шампенуа), "Гуси-лебеді летять" М. Стельмаха (1978), "День для прийдешнього" П. Загребельного (1985), "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка (1990), "Захар Беркут" І. Франка (1991), а також твори Остапа Вишні, В. Винниченка, М. Ірчана, В. Земляка, Н. Забіли, П. Панча, Ю. Мушкетика, Ю. Щербака, Є. Гуцала, І. Вільде та ін.

Свій останній переклад з французької мови українською він надрукував у полтавському часописі "Криниця" (1993), незадовго до своєї смерті 4 червня 1993 р.

… Колись у юні роки особливий вплив на молоду душу та, як виявилося, подальшу долю Жана, справив шкільний учитель Жан П'юсан (Jean Puissant), який майстерно викладав його улюблений предмет – літературу. Згодом, уже працюючи як перекладач з української, Жан продовжував спілкування зі своїм старим вчителем. Саме вчителева рецензія на переклад автобіографічної повісті М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять" перевершила за важливістю всі інші відгуки, що їх тоді отримав Жан. Так дві епохи його життя переплелися в єдине мереживо.

… Попри фантастичну працьовитість і величезну творчу спадщину, постать Жана Бабича й досі лишається маловідомою в Україні – як серед науковців, так і серед освіченої громади українців (хоча в регіональних полтавських виданнях про нього інколи згадують).

Моїй мамі поталанило працювати разом із ним на одній кафедрі, а після його смерті вона доклалася до створення меморіального музею, присвяченого Жану Бабичу, в Полтавському державному педагогічному університеті.

… Ми переживаємо не найкращі для української культури та мови часи. ЗЕлена пліснява намагається перевести все на рельси "какая разніца". Однак ми тут – боремося й працюємо. І коли знову постане нагода відкрити брами та вивести українське слово на світові виднокола – ми зможемо спертися на плечі гігантів. Зокрема, на доробок сенатора з козацьким стрижнем Проспера Меріме і талановитого мрійника й перекладача Жана Бабича.

Замість післямови. 24 вересня 2020 р. в Україні з'явилася нова премія Drahoman Prize для перекладачів з української мови на мови світу. І Проспер Меріме, і Жан Бабич могли б стати гідними номінантами на цю поважну нагороду, якби вони жили тепер.

01.10.2020 – 02.10.2020

Зауваження й коментарі:

(*) Львівський історик, письменник, публіцист, краєзнавець та музикант Ілько Лемко зазначає одну цікаву деталь стосовно Проспера Меріме. У згадуваній книзі "Українські козаки та їх останні гетьмани" він повторює фейк, який запозичив із Львівського літопису і літопису гадяцького полковника Григорія Граб'янки. Тобто звинувачувати його не має сенсу, бо він, як сумлінний дослідник, спирався на історичні джерела. А фейк у тому, що нібито у Львові 1648 року під час облоги міста військами Хмельницького і татарського хана Тугай Бея ченці-бернардинці заманювали чільних представників української громади до криниці Яна з Дуклі, били їх по голові сокирою і скидали до криниці.

(**) Фото Жана Бабича запозичено з ESU

(***) Фото Проспера Меріме запозичено з Wikipedia

(****) Фото з велосипедистом запозичено з сайту Укрінформу