Він не був старий. Швидше, він був вічний

Лесь Подерев'янський, «Таинственный амбал»

Історик — це звернений у минуле пророк.
Ф. Шлегель

Історичні особи здаються чимось далеким, що асоціюється з пилом зі сторінок старих книжок чи запахом нафталіну з бабусиного гардеробу. Але тільки не Сагайдачний.

Петро Конашевич-Сагайдачний був завжди для мене неначе старий друг та мудрий наставник. Може тому, що я навчався у Києво-Могилянській Академії, де про нього, найбільшого спонсора-благодійника та одного з фундаторів старовинного університету, нагадує багато речей – від пам'ятного меморіального каменя на подвір'ї головного кампусу до барельєфів у коридорах деяких університетських корпусів.

А може тому, що я багато часу проводив на Київському Подолі, де встановлено пам'ятник йому, а в ротації мелодій музичного годинника грецької дзвіниці, що на Контрактовій площі, час від часу звучить мотив пісні «Ой на горі та женці жнуть» — тієї, де постійно згадується він.

Я пригадую пам'ятник Сагайдачному за доби ранніх 2000-х років, коли Гостинний Двір ще був із білою штукатуркою, а в сквері довкола нього росли лише молоді берези та ясені.

І я так само радий бачити його нині, коли навкруги нього з'явилися екзотичні катальпи, що чарівно квітнуть навесні (а Гостинний Двір, на жаль, застигнув у руїнно-реставраційному стані на роки). Сагайдачний так само сидить на своєму вірному коні із піднятою булавою (а на ньому самому інколи сидять сірі ворони – як символи мудрості та водночас плинності часу).

Сагайдачний-пам'ятник поглядає вдалину крізь вулицю, що нині також носить його ім'я. Він наче намагається розгледіти вдалині церкву Різдва Христового – ту саму, де відспівували Пророка (Тараса Шевченка) перед тим, як він вирушив в останню путь до спочинку на дніпровських пагорбах у Каневі. Ця вулиця велелюдна й туристична нині, і тут можливі несподівані й приємні зустрічі. Наприклад, на терасі турецького ресторану «Тіке» ви можете побачити Бурака Пехлівана (https://www.facebook.com/burak.pehlivan.370) – найвідомішого українського патріота з Туреччини (він справді є більшим нашим патріотом, ніж широкі тутешні верстви копачів картоплі з різних упосліджених куточків Дикого Поля). А серед юрби перехожих може несподівано виринути хтось із мандрівників-Могилянців – наприклад, втаємничений Лей Шен Ци (про якого я згадую, читаючи мудрий переклад «Мистецтва війни„) чи романтичний Стиляга (економіст і дипломат міжнародного рівня з душею автора й співця весняного твісту).

Але окрім історико-ностальгійних ноток, Сагайдачний для мене є джерелом мудрості в сучасній добі турбулентності часів переможного екстазу зе-електорату. Власне, його досвід, історичний спадок та ментальне послання сучасним українцям є вкрай важливими, на мій погляд.

Петро Сагайдачний був одним із найкращих гетьманів Запорізького козацтва, але «альтернативно обдарована» тогочасна козацька голота на вічових зборах декілька разів скидала його з посади в стилі Чорної Ради, замінюючи у гарячковій недолугості на якихось «каліфів на годину» — Дмитра Барабаша та Якова Бородавку-Нероду (тут простежується виразна паралель зі сьогоденням та Петром Порошенком). Саме про такі епізоди життя Митець (Лесь Подерев'янський) промовляв у «Королі Літрі» нетлінну цитату про «обичай наш національний на парі х*йню робити всяку».

Але життя буремне – воно розставляло все на свої місця. Тогочасна доба була сповнена численних військових загроз і небезпек, нездарність та недолугість ерзац-замінників гетьмана ставала виразно помітною одразу ж, і та ж сама стурбована голота відновлювала Сагайдачного на посаді (лише за лічені місяці після усунення). До речи, останнє з таких повернень Сагайдачного трапилося під час битви під Хотином у 1621 році. А остаточно історія зафіксувала це у вигляді незаперечної статичної інформації – у статтях з Вікипедії про Дмитра Барабаша та Якова Бородавку-Нероду міститься лише кілька речень, сутність яких зводиться до того, що вони були швидкоплинними гетьманами доби Петра Сагайдачного.

Дає Сагайдачний і настанови геополітичні. Відома військова кампанія, в якій він відзначився як геніальний полководець та звитяжець, сталася на території Московії в 1618 році (він разом із королем Владиславом та його вояками у складі об'єднаних військ Речі Посполитої тоді був під стінами Москви, зокрема). В тій кампанії було декілька цікавих моментів. Зокрема, під Серпуховом після першого ж бою із загоном Сагайдачного московське ополчення Дмитра Пожарського (Мінін і Пожарський — національні герої Росії) просто... розбіглося, відкривши шлях на Москву, а потім біля Донського монастиря козаки розбили прямо на марші дружину боярина Бутурліна, з'єднавшись з військами короля Владислава в районі Тушино. Але від вирішального штурму й здобуття Москви тоді король Владислав і Сагайдачний відмовилися через низку політичних та економічних міркувань.

Однак важливим посланням Сагайдачного-звитяжця до сьогодення є те, що ворог не змінився за більш ніж чотириста років, як ми бачимо. Водночас деякі дослідники докоряють Сагайдачному через його непослідовність щодо Москви та перебування в полоні ідей «про єдину православну віру» (див. https://www.radiosvoboda.org/a/29529175.html). Власне, всебічне осмислення цього питання також допоможе нам у сьогоденні, оскільки вже можемо пересвідчитися, що вплив Москви був і є зараз надто руйнівним (попри православність).

Сагайдачний був прекрасним військовим тактиком. Його вміння знаходити непомітні маршрути для пересування війська ворожою територією, а також висока дисципліна війська і вдосконалена тактика битви дозволяли козацькому війську вести рівний бій із супротивником, що перевищував козаків за чисельністю у 2-3 рази.

Сагайдачний дає нам поради і як стратег. Його талант у царинах стратегічного планування і того, що нині зветься терміном «стратегічний менеджмент», блискуче проявився під час славетної військової кампанії, що сталася в 1621 році під фортецею Хотин. Тоді, в тому числі завдяки блискучим командним і військовим навичкам Петра Сагайдачного, об'єднані сили Речі Посполитої здолали опір турків-османів, що боронили фортецю, та здобули Хотин (до тієї пори фортеця Хотин вважалася нездоланною). Перемога під Хотином була першою із двох нищівних поразок Османської імперії, що врешті призвела до припинення експансії Порти в Європі в XVII ст.

Ще одним виразним посланням Сагайдачного сучасним українцям є демонстрація важливості активної життєвої та громадянської позиції. Зазнавши важкого поранення у битві при Хотині, Сагайдачний не міг вже надалі опікуватися військовими справами. Він покинув Січ та військові посади, оселившись у Києві. Але не облишав до кінця своїх днів (помер він 10 квітня 1622 року) жвавої участі в політичному та громадському житті. Одним із результатів його діяльності стало піднесення Київської братської школи, на розвиток якої він витрачав величезні кошти як меценат (а по смерті заповідав їй левову частку своїх майнових статків). Завдяки цьому невдовзі (але за кілька років після смерті самого Сагайдачного) на її базі митрополит Петро Могила започаткував Києво-Могилянську Академію.

Окрім усього вищезазначеного, Петро Сагайдачний також дає виразну відповідь різним «пропагандонам», що намагаються тлумачити про дві різні Вкраїни та різницю між західними та східними українцями. Він походив зі шляхтянського роду Попелів-Конашевичів у Західній Україні (народившись у Кульчицях, нині це Самбірський район сучасної Львівської області). Але його найбільші кар'єрні та військові здобутки сталися на Січи, на сході. Власне, його постать є одним із численних аргументів, що нищать лукаві витівки підступних адептів «рускава міра».

… Міркуючи про долю і спадок Петра Сагайдачного, я вкотре дивуюся примхливості долі та хитросплетінням історичних подій. Під час Хотинської кампанії Сагайдачний особисто познайомився та плідно взаємодіяв із іншим галицько-волинським магнатом Яковом (Якубом) Собеським. Сагайдачний вже був у той час досвідченим полководцем і звитяжцем, а молодий Собеський робив лише перші кроки на цій ниві (однак попри свої молоді літа, він вже встиг відзначитися, і йому пророкували велике майбутнє). І справді, під час Хотинської битви Собеський, як і Сагайдачний, проявив блискучі командні й військові навички, а також він отримав почесне право бути в складі делегації об'єднаних сил Речі Посполитої, що приймала капітуляцію турецьких військ у Хотині. Між Сагайдачним і Собеським склалися добрі стосунки, Сагайдачний дуже завдячував останньому через факт примирення ним спалаху бунтівних настроїв козаків, що ледь не пристали на збройний конфлікт із деякими польськими загонами у середині табору переможців через певне непорозуміння (сам Сагайдачний у цей момент перебував у важкому стані, щойно зазнавши важкого поранення, і тому не міг приборкати бунтівників, чи може тих таки «альтернативно обдарованих», власноруч).

Після смерті Сагайдачного Якуб Собеський так згадував про нього: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках. Сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий. …В очах майбутнього потомства гідний стати поряд із найвизначнішими … людьми свого часу».

Собеському пророкували майбутнє, але натомість він був закоханий у галицько-волинські простори і вирішив господарювати у своїх маєтностях. Однак історія не відвернула свого погляду від роду Собеських. У 1629 р., через сім років після смерті Сагайдачного, приблизно за 160 км від місця народження самого Сагайдачного, в родині Собеського народився син. Йому судилося стати Яном (Іваном) ІІІ Собеським, звитяжним королем Речі Посполитої та переможцем турків на чолі об'єднаних сил європейських монархій під Віднем у 1673 р. Власне, це була друга нищівна поразка Порти в Європі в XVII ст., і вона стала початком занепаду цієї колись могутньої імперії.

Так Сагайдачний і род Собеських доклалися до зупинення турецьких зазіхань у Європі.

… У сучасній Варшаві є модерновий район Вілянув. Його широкі проспекти й вулиці радують око, а в одному з бізнес-центрів там розташовані офіси декількох провідних IT-компаній польського ринку. Він постав на колишніх вілянувських болотах, що були поза межами старої Варшави королівської доби. Але за сотні років до постання цього району польської столиці частину вілянувських боліт урбанізував Ян ІІІ Собеський, збудувавши там розкішний Вілянувський палац для своєї дружини Марисеньки.

Нині на одному з широких бульварів Вілянува, посеред сучасних будівель, завмер у вічності пам'ятник Яну Собеському. Разом зі своєю коханою дружиною, з поглядом, що дивиться крізь сучасні квартали на старовинну будівлю свого палацу.

Для мене особисто пам'ятники Сагайдачному в Києві та Яну Собеському в Варшаві є полюсами стрижневої геополітичної вісі історії. Тієї вісі, що допомагає мені дивитися у сьогодення та майбутнє.

…. Українському суспільству, як на мене, необхідно осмислити ментальне й історичне послання Сагайдачного задля власного виживання в історичній перспективі. Нині саме настає потрібний для цього час.

Щось уже трапляється в цьому напрямку. Стратегічне мислення й рішення Сагайдачного під час облоги Хотина надихнули втаємниченого Лей Шен Ци – він побачив виразний паралелізм у військових потугах Сагайдачного та Сунь Цзи (і з цього неодмінно щось вийде цікаве).

Однак сучасним елітам, треба перебрати той геополітичний, управлінський та стратегічний досвід, що здобув для нас Сагайдаічний. Широким верствам треба нарешті навчитися цінувати власну еліту (так як врешті-решт оцінили Сагайдачного його відчайдухи-козаки). А нам як нації потрібно зрозуміти, чому лише правоцентризм з елементами лібералізму, попередником якого на історичному тлі України був колись Сагайдачний, стане запорукою нашого сталого подальшого розвитку. Без усіляких «зелених експериментів».

10-16 серпня 2019 р.

Посилання

В есею використані авторські фото різних років.

Для тих, хто зацікавлений у глибшому вивченні долі та історичного спадку Петра Конашевича-Сагайдачного, я порекомендував би вивчити нижченаведені матеріали