Як я вже зазначав у попередньому нарисі про роман «Таинственный амбал», магічний реалізм – це реалізм, в якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфологічного, дійсного та уявного, таємничого. І в українській літературі цей жанр має самобутні традиції.
Магія буває доброю і злою. Але, як казав Террі Ґілліам, будь-яка магія – це можливість розширити рамки світу. Магічний реалізм – не просто літературний напрям. Це універсальна мова, якою однаково прекрасно звучать історія кохання, детективна фабула, історична бувальщина чи політичний маніфест.
Саме таким універсальним маніфестом, загадкою й історичною бувальщиною промовляє до нас роман Ілька Лемка «Сни у Святому Саду». Разом із романом Леся Подерв'янського «Таинственный амбал» вони є зразками якісної сучасної української прози в стилі магічного реалізму.
Роман розповідає про знамениту тусовку львівських гіпі «Святого Саду» (вважається, що датою її заснування було 12 жовтня 1968 р.) та її музичне крило — легендарний рок-гурт «Супер Вуйки», що діяв у 1975-1982 роках (а потім був знову відроджений Ільком Лемком у 2011 р.).
Фактично, Львів був одним із світових піонерів молодіжного гіпі-руху (love generation чи «діти квітів»). Цей рух виник лише за декілька років до того в США. Його засновники воліли створити вільне суспільство без породжених цивілізацією суперечностей. Почавши з району Гейт-Ешбері в Сан-Франциско, рух швидко поширився всією Америкою, а згодом сягнув найвіддаленіших куточків світу.
В колишньому СРСР «діти квітів» не могли існувати в офіційному культурному полі соцреалізму – тому Республіка Святого Саду одразу ж стала антирадянським та нонконформістським середовищем.
Роман Ілька Лемка складається з окремих новел, кожна з яких має магічно-містичну складову (сни Мілька Гуцула, одного з головних героїв роману, в якому автор в автобіографічному стилі зобразив самого себе) та опис реальних подій.
…За древніми мурами в саду монастиря Кармелітів босих радянської влади фактично не існувало. Гіпі і шанувальники рок-музики могли тут дихати повітрям справжньої свободи серед затхлого тоталітарного довкілля.
Ілько Лемко у ті часи був президентом Республіки Святого Саду та лідером «Супер Вуйків».
Республіка Святого Саду мала вплив на андеграунд усього колишнього СРСР, а гурт «Супер Вуйки» був шалено популярним — на їхні концерти з'їжджалися глядачі з різних куточків колишнього радянського простору.
… У снах Мілька Гуцула трапляються дивні речи – герой розмовляє із давніми філософами та сером Полом Маккартні, його дух промовляє до тих, хто похований на території храму Святого Архистратига Михайла (центральної частини монастиря кармелітів, де за часів існування Святого Саду був такий собі звичайнісінький склад, що радянські комуністи любили влаштовувати в церквах), а також трапляються містичні події (поява озера посеред Святого Саду та магічного вітрильника), з'являються дивні образи й думки, що впливають на перебіг подій реальності.
Реальна ж частина новел розкриває послідовну історію формації Святого Саду – від його започаткування, розквіту в середині 1970-х та поступового занепаду (через репресії з боку влади та моральний занепад частини громади через пиятику, наркоманію та інші декадансні прояви).
Спогади про легендарний перший концерт «Супер-Вуйків» та їхню програмну пісню «Срав пес у червоній конюшині» (слова з якої підлітки наступних поколінь писали на стінах через десятиліття після тих подій) були особливо цікавими особисто для мене.
Окрім того, в романі подається безліч історичних замальовок – як тих, що пов'язані з радянськими часами (коли відбувалося становлення руху гіпі у Львові й коли там звучала та знана пісня-гімн спротиву комуністично-гебістським реаліям «Срав пес у червоній конюшині»), так і з часами сивої давнини.
До групи останніх належить опис епітафій у храмі Архистратига Михайла (навколо якого й розміщувався власне Святий Сад). Мене особливо вразила ось ця, датована 1762 роком:
"Tu leżę Piotr Branicki, człowiek zbyt ułomny, przez cały czas mego życia do rozpusty skłonny…" («Тут лежить Петро Браницький, чоловік надто покалічений, протягом усього мого життя до розпусти схильний …")
Напевно, автором цієї феєричної епітафії була його дружина Катерина, що потерпала від певних схильностей чоловіка.
Петро Браницький гербу Корчаків був каштеляном брацлавським та батьком великого коронного гетьмана Францішка Ксаверія, генерал-ад'ютанта короля та учасника костюшківського повстання проти Російської імперії.
Цікаво, що нащадки цих Браницьких в ХХ столітті стали останніми приватними власниками Вілянівського палацу в Варшаві – осередку Закоханого Короля (Яна ІІІ Собеського, що свого часу збудував цей палац). А доля самого Яна Собеського також тісно пов'язана із Львовом та теперішніми українськими землями.
В романі пан Ілько змальовує картини львівського життя за часів, що слідували за другим пришестям Совітів до міста в 1944 р. та за доби, що слідувала одразу по закінченні Другої світової війни. Це було найбільшим етнічним струсом для українства Галичини (власне, так як Голодомор 1932-1933 років був трагедією такого ж масштабу для українства на етнічних теренах поза межами Галичини – про що майстерно зауважує в "Таинственном амбале" Лесь Подерв'янський).
У новелах свого роману Ілько Лемко ділиться спогадами щодо спровокованих радянщиною змін у людських настроях, світогляді та навіть змін у міській архітектурі та способі співіснування людей у давніх австрійських будинках, що були його рідним середовищем на вул. Лисенка (колишньої вул. Куркової), де він сам народився й виріс (і де він оселив Мілька Гуцула чи то Омеляна Романова – головного героя роману).
Мені особливо сподобався ось цей пасаж: "…одразу по війні радянська влада почала ділити нормальні довоєнні львівські помешкання на декілька менших, бо бракувало житлової площі, та й було б непристойно для простих будівників соціалізму і комунізму, окрім, звичайно, великих партійних босів, мати занадто велику квартиру. Радянські Шарікови не могли допустити розмноження професорів Преображенських із багатьма кімнатами".
На щастя, автентичний дух Львова вижив (а сам пан Ілько став хранителем львівських старожитностей). Також незмінним лишився фантастичний міський краєвид, що відкривається з даху будинку за адресою вул. Лисенка, 2 (а також з даху собору Архістратига Михайла – осередку, довкола якого вирували події у Святому Саду). Пан Ілько вважає, що за красою цей краєвид поступається лише надміським видам з гори Високий Замок.
Мілько Гуцул (а в реальному житті й сам Ілько Лемко) милувався цим краєвидом у своєму дитинстві та юності, коли він безстрашно видирався на ці височенні дахи.
А нині пан Ілько передає дух цієї величної краси нам, читачам.
В романі використано спогади десятків колег Ілька Лемка, що були частиною анти-радянського духовного спротиву в Святому Саду. А самі вони (точніше ті, хто вижив), зберігали справді чудові спогади та образи з того минулого.
Іван Банах, один із літописців Святого Саду та руху львівських гіпі в цілому, зауважував:
"… З часом з'явилася асоціація (Святого Саду) із зачарованим замком, що раптово постає і зникає в гущавині лісу – відомий із західноєвропейського середньовічного епосу Замок Чудес, Шатель Марвей. А ще з Королівством рок-н-роллу і ключами від Королівства, про які згадує в "Американській молитві" Джим Моррісон:
Ти знаєш, світ все більше шаленіє?
Знаєш, ми існуєм?
Не загубив ключі від Королівства?
Стільки дісталось, а ти все живий?
Образ вітрильника, який невідомо яким дивом з'являється в Саду і описаний в одному зі "Снів…" Мілька Гуцула, присутній і в Моррісона – там, де йдеться про ключі від Королівства. Як відомо, "Американська молитва" написана в 1969-му, отже, Республіка вже існувала. Ще один збіг, хоча не беруся стверджувати, що Моррісон щось знав.
Цю заключну строфу поеми можна адресувати ветеранам, Вуйкам, рокерам, байкерам, хіппі, всім живим громадянам Республіки, яка подолала півстолітній рубіж:
Корабель покидає порт
Розгнузданий кінь у незнані широти
Побажаєм удачі
Фартовому піонерові
"
… В одній з новел роману пан Ілько промовляє вустами свого героя: "Коли бачиш у людині хоч трохи того, що носиш у собі, це велике щастя, і це велике щастя виявляється у спілкуванні...". Це стало своєрідним кредо цілого життя Ілька Лемка, і саме завдяки цьому, зокрема, одного дня спалахнула іскра нашого з ним спілкування.
Читаючи цей роман, я постійно ловив себе на відчутті доторку до чогось сакрального. До життя й молодечих сподівань дуже неординарних і талановитих людей, що наважилися на культурний спротив радянщині.
В той же час, мене не полишає відчуття якоїсь фатальності доль громадян Святого Саду. Чимало яскравих непересічних особистостей з-поміж них покинуло цей світ передчасно – хтось надто сильно горів, а хтось надто легковажно трактував для себе поняття свободи.
… Ілько Лемко з часом став хранителем Львівських старожитностей. І мене тішить, що таємниці та історичний спадок міста Лева опинилися у надійних руках.
… А мову магічного реалізму за бажанням може зрозуміти кожен із нас. Це — чи не єдина мова у світі, що залишилася мовою порозуміння, людяності, культурного діалогу та непереборного мистецького пломеню.
14 – 26.06.2020
Посилання.
Для тих, хто хотів би глибше поринути до Всесвіту магічного реалізму, я хотів би порадити переглянути нижче наведені нариси:
Магічний реалізм Маркеса — https://uamodna.com/articles/magichnyy-realizm-markesa/
Сто років магічного реалізму — https://plomin.club/one-hundred-years-of-magical-realism/
Книжки-шедеври магічного реалізму — https://book-ye.com.ua/blog/e-shcho-chytaty/knyzhky-shedevry-mahichnoho-realizmu/
На додачу до моїх роздумів, можливо, буде цікаво переглянути рецензію на роман Ілька Лемка "Сни у Святому Саду" від Ігоря Котика: "Перший роман про українську рок-групу" http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/04/19/080000.html
А тим, хто хотів би заглибитися до аналізу культурного феномену руху гіпі в світі, в нагоді стане колоритний нарис мого Могилянського колежанина – філософа, письменника, музиканта та педагога Тараса Лютого "Неспішна переоцінка" — https://tyzhden.ua/Columns/50/245061