Іноді для того, щоб змінити світ, достатньо змінити джерело світла

Лесь Подерев'янський, «Таинственный амбал»

Великі художники є голосом часу
Євген Сверстюк


9 вересня 2019 р. виповнилося 250 років від дня народження Івана Котляревського. На жаль, жоден з нових очільників держави (ПреЗЕдент Зеленський, Голова Верховної Ради Разумков чи Прем'єр-міністр Гончарук) не вважав за потрібне звернутися з вітальним словом до громади з приводу цієї визначної дати. Вони під акомпанемент «Сватів» та «95 кварталу» намагаються затягнути країну до федерального округу, нової Малоросії. Однак в широких громадських, культурних та публіцистичних колах святкування ювілею Івана Котляревського стало визначним явищем: нові видання; постановки в театрах і просто на вулицях та площах міст, фільми; на Хортиці інсценізовано «Енеїду»; на телеканалах — своєрідне дійство: професійні актори й аматори читали вголос уривки з творів геніального українця… Полтавщина приймала сотні тисяч гостей на відповідні урочистості. Свято там триватиме до кінця року.

Водночас для багатьох діячів культури цей ювілей став приводом для переосмислення доробку Котляревського. Наприклад, Оксана Забужко в своєму зверненні з нагоди ювілею порівняла вплив Котляревського на українську літературу з впливом Ф. Рабле на французьку та М. Сервантеса – на іспанську.

Цей нарис є моїм внеском до вшанування пам'яті славетного земляка.

Моє входження до Всесвіту Котляревського

Для мене Іван Котляревський був поруч завжди. Однак близьким став не одразу.


Мої дитинство й рання юність минули в Полтаві – на його Батьківщині. Місто пістрявіло постійними нагадуваннями про Веселого Мудреця (вулиці й парки на його честь, два музеї, присвячені його творчості й життєвому шляху, монументи, і навіть кінотеатр його імені у старому білокам'яному будинку стилю імперського класицизму в самісінькому центрі міста). Частиною «обязаловкі» у шкільній програмі з укрліту були «Енеїда» та «Наталка Полтавка». Але загальна атмосфера відштовхувала від образів і спадку Котляревського. Він здавався чимось зовнішнім та безнадійно застарілим. Як згадував про шкільне життя 1980-их рр. на теренах Дикого Поля Гіркий Лук у своєму блискучому есеї: «Нам було пох*й. Ми усі були комсомольцями».

Однак час плинний, коліщатка в годиннику невпинно обертаються – і це призвело до настання 1990 р. Радянський Союз ще жеврів, але в повітрі відчувався переддень змін. Я закінчив середню школу, і на часі став пошук вишу для вступу. І сталося так, що саме цього року я відкрив для себе справжнього Котляревського.

… Як жартома зауважував колись мій приятель-Могилянець, в кожному поважному регіональному центрі мають бути навчальні заклади типу «педулище» та «плодовище». «Педулище» мого рідного міста мало пафосну назву Полтавського державного педагогічного інституту ім . В. Г. Короленка (нині – педагогічний університет), але його сутність цілком відповідала алегоричному й жартівливому епітету мого приятеля. Студенти (точніше, переважна їх більшість) не надто переймалися навчанням та гранітними скелями наук, фундаментально засідаючи за книжки лише в періоди екзаменаційних сесій, а у проміжках між ними віддаючи перевагу студентській вольниці та молодечим радощам, що міг запропонувати в ті часи провінційний регіональний центр. Десь 25% з них були насправді розумними, творчими й талановитими людьми (подальший перебіг життя та події виборчої кампанії 2019 року довели статистичну вагомість цього відсотку), а інколи там траплялися легендарні історії про майбутніх депутатів та ієреїв.

Викладачі здебільшого виглядали сірою масою (і не тільки через негласний корпоративний стиль одягу викладачів у виші). Серед них лише подекуди спостерігалися професіонали й велетні духу. Моїми особистими дороговказами посеред сірості були, зокрема, деякі професори-природничники (А. Вовк, О. Байрак, М. Слюсар, М. Саричєва, В. Буйдін, В. Закалюжний, В. Самусенко, В. Шинкаренко, О. Шевченко та ін.), математики (О. Губачов, К. Редчук, Е. Яворський), а також Папа – тодішній декан фізико-математичного факультету Олександр Руденко. Були серед викладацького складу і легендарні особистості, що повинні були сяяти зорями у світовій науці й культурі. Але сталося так, що доля закинула їх до тихої провінційної Полтави. Це були, зокрема

… Я дуже швидко здихався вступної кампанії 1990 р. – за існуючим на той момент правилами мене зарахували до студентських лав педінституту лише за співбесідою (як володаря золотої медалі зі школи та переможця обласних олімпіад з біології та хімії, а також дипломанта всеукраїнської олімпіади з хімії та обласної олімпіади з інформатики). Тому я був позбавлений нервових потрясінь, пов'язаних із вступними іспитами та очікуванням результатів зарахування. До початку занять було вдосталь часу, і я міг присвятити майже два літні місяці читанню книжок.


Саме тоді стався мій персональний прорив до Всесвіту Котляревського – мені до рук потрапив роман Бориса Левіна «Веселий Мудрець». Я прочитав його на одному диханні за пару днів (а це два товстелезних томи з новелами про різні періоди життя Котляревського). Мені відкрилася справжня велич постаті Веселого Мудреця (поза марудністю шкільної програми та незрозумілістю для мене-школяра якоїсь хатинки, що дивом зберіглася десь у осерді старовинного центру Полтави).

До речи, я вважаю цей роман одним із найкращих творів про Котляревського й дотепер. Ви можете поринути в нього також — достатньо помандрувати до https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2681 (роман написано російською мовою).

Атмосфера впливу Котляревського на мене посилилася восени 1990 р., коли розпочалися заняття в інституті. Корпус природничого факультету (один з двох факультетів, що я водночас відвідував у педінституті), а разом із ним і декілька інших корпусів інституту, були розташовані на маленькій вулиці, що носить нині ім'я Михайла Остроградського (1801-1861) – знаного математика, механіка й фізика, внесеного 2000 р. ЮНЕСКО до списку найвидатніших математиків світу. Остроградський був найкращим та одним з найвідоміших вихованців Котляревського з «Будинку для виховання дітей малозабезпечених дворян» (де він працював наглядачем – директором, у сучасному розумінні). До речи, іншим відомим вихованцем Котляревського був український живописець Аполлон Мокрицький (1810-1870), учень Карла Брюллова і товариш Тараса Шевченка.


Від корпусу інституту до Іванової гори – мальовничого пагорбу в центрі Полтави, де розташована садиба Котляревського (та сама хатинка, яку я не розумів у шкільні роки), — було як рукою сягнути, і я згодом полюбив пішохідні прогулянки «до Котляревського».

Так Веселий Мудрець зайняв вагоме місце в моєму житті, назавжди.

В 1993 р. я потрапив до Києво-Могилянської Академії в Києві, а після того став блукати світами. І завжди звертався в думках до творчості й життєвого шляху Котляревського.

Нині, коли ми святкуємо 250-у річницю від дня народження Веселого Мудреця, настає час для переосмислення доробку Котляревського та його «квантового стрибка».

Чому Котляревський важливий для нас нині – в період шаленого екстазу популізму та зе-перемоги шлунка над здоровим глуздом та гідністю? За часів загрози проросійського реваншу й ревізії цінностей та здобутків Майдану та стрімкого відкату до стану УРСР та Малоросії?

Насправді відповідь на це запитання і проста, і водночас дуже нетривіальна. Свого часу її блискуче сформулював Євген Сверстюк.

Іван Котляревський сміється

Євген Сверстюк – особистість непересічна для нашої новітньої культури. Він –український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ. Політв'язень радянського режиму. Засновник та з 1989 року незмінний редактор газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії.

У далекому 1956 р., одразу після закінчення аспірантури, доля закинула Євгена Сверстюка до Полтави. В 1956-1959 рр. він викладав українську літературу в тому ж таки Полтавському педінституті. В цей час він підпав під магію Котляревського, зацікавившись його творчістю. Євген Сверстюк присвятив Веселому Мудрецеві ґрунтовну розвідку «Іван Котляревський сміється». В цьому нарисі він, зокрема, зауважив таке:

«Знекровлена й здеморалiзована поразкою в нерiвнiй нацiонально-визвольнiй боротьбi, гетьманська Україна XVIII столiття втрачала рештки своєї незалежности i разом з ними, здавалося, тратила свої останнi надiї.

(Однак) на витоптаному пустирi нашої iсторiї раптом (лунає) смiх Котляревського. Саме в той час, коли начебто й нiчого було смiятися... Але смiх заразливий -- вiн одгукнувся луною в народнiх глибинах. П. Кулiш схильний був бачити в цьому „ознаки глибокого падiння народнього почуття самосвiдомости й самопошани“. Можна зрозумiти iнтузiяста нашого культурного вiдродження: йому б хотiлося, щоб наша нацiональна трагедiя вiдкрилася в лiтературi українською „Iлiядою“. Але глибокий сенс був у тому, що вона вiдкрилася в запорозькому стилi -- веселим прологом -- смiхом.

Нiякою логiкою не пояснити нам наших вiдроджень пiсля поразок i самого факту нашого нацiонального iснування: ми живемо в стихiйно-iрацiональному, в глибинах, самим корiнням, що вiчно пробивається паростками i рiдко досягає нормального цвiтiння. Лише в глибинних джерелах вiльно народжується наша сила, яка на поверхнi не має жадної видимо стiйкої форми iснування. Нашi перемоги нагадували нiчний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате нашi поразки кожного разу здавалися остаточними -- нас вирубували на пнi, забуваючи в кривавому п'яному газардi, що в глибинах недосяжне корiння, а в нашiй землi -- проростає кинуте в бою зерно.

Вранцi сходило нове сонце, на лоно землi падала свiжа роса, i усмiхнено вискакували новi памолодi, що за правом живого здобували собi простiр. Праця, боротьба, муки -- i в дужому тiлi народжувався здоровий, головний i вiльний смiх. Ми знову смiялись, i це завжди було добрим початком... ».

Котляревський, як би зауважив Лесь Подерев'янський, вмів змінювати світ, змінюючи джерело світла. Він висвітлював існуючі реалії під несподіваним кутом зору, даруючи наснагу замість розпачу та примушуючи читача сміятися та знаходити внутрішню мотивацію для розвитку та подальшої боротьби.

Власне, в цій здатності пробуджувати національний дух у часи майже цілковитого занепаду і є найважливіша місія Котляревського. Він – не тільки батько сучасної української літературної мови, він – фундатор і саме склепіння нашого національного духу.

Творчий спадок Веселого Мудреця

У своїй творчості Котляревський регулярно звертається до класичних античних сюжетів, його твори сповнені запального гумору й несалонної лексики, від якої у деяких цнотливих випускниць інститутів благородних дівиць можливі запаморочення. І в цьому Котляревський виразно нагадує Леся Подерев'янського – Митця нинішнього (власне, Котляревський в «Енеїді», особиливо в 1-3 частинах, певною мірою й був Подерев'янским кінця XVIII-початку XIX ст.).

До речи, як і Митець нинішній, Котляревський міг би виголосити нетлінну тезу: «Хвала жіноцтву!». Як зауважено в нарисі «Еней в кав'ярні, мультику, метро: як Київ переосмислював Котляревського', «… Оповіді про Котляревського роблять з нього лицаря та романтичного героя: працював вчителем у заможній родині, закохався в родичку господаря. Дівчина була обіцяна іншому, тому Іван кинув учительську кар'єру та подався в армію. Проте Котляревський завжди залишався цінителем жіноцтва. Після повстання декабристів слідство виявило, що у Полтаві діяло таємне масонське товариство, засноване одним із декабристів. Від арешту в цій справі Котляревського врятувала таємна висока покровителька. Кажуть, це була Варвара Рєпніна, дружина генерал-губернатора».

Неначе жартома, Веселий Мудрець сприяв початкам відродження українського духу та створенню сучасної української літературної мови. І це (про «неначе жартома») не тільки моя особиста думка; подібне ж тведження висловив нині Сергій Осока, перекладач, письменник та літературний редактор, в своєму нарисі, присвяченому нинішньому ювілеєві Котляревського (той самий Сергій Осока, що редагував текст легендарного україномовного перекладу «Мистецтва війни» Сунь Цзи з давньо-китайської).

І про це ж зауважив ще декілька десятиліть тому Євген Сверстюк:

«Котляревський був першим полоненим української народньої культури, i весело, з юнацьким захватом потягся до неї, спершу явно не збираючися надто далеко заходити. Тодi ще не було романтичної моди на український фолкльор, а вiн припав до нього як незiпсута, багато обдарована натура, яка могла творити на здоровому питомому ґрунтi.

„Сам Котляревський не знав добре, що вiн творить... Вiн покорявся несвiдомому велiнню народнього духу, був тiльки знаряддям українського свiтогляду“. До цих слiв П. Кулiша пiзнiшi лiтературознавцi поставилися критично, не доглянувши в них глибокої iстини, яка стосується початкiв усякої творчости взагалi. Бути голосом народнього духу й знаряддям українського свiтогляду -- це не так уже мало, i це єдино можливе, коли навколо нема не те що вiдповiдної атмосфери, але й прикладу».

Загалом, про біографію, творчість та суспільно-політичну діяльність Котляревського написано величезну кількість матеріалів (у другій частині нарису я подаю лише дещицю з тих матеріалів, що виявилися цікавими особисто для мене). Тому я не буду повторювати тези й роздуми класиків і наших сучасників, а лише поділюся декількома зауваженнями, що є важливими особисто для мого осмислення постаті Веселого Мудреця:

Котляревський і Сковорода

Образ Сковороди був поруч із Котляревським з юності. Ще під час навчання у семінарії він перебував під враженням розповідей про Сковороду одного зі своїх тамтешніх викладачів Іоанна Станіславського, що колись був учнем Сковороди. Окрім розповідей про Сковороду, Станіславський читав своїм учням вірші мандрівного філософа, заохочуючи їх до власних «проб пера» у складанні віршів.

Котляревський також із цікавістю слухав розповіді літніх людей, що стикалися зі Сковородою та спілкувалися з ним особисто під час його мандрів Україною. І сумував через той факт, що народився занадто пізно, щоб побачити Сковороду наживо.

Власне, Котляревський почав відчувати себе спадкоємцем Сковороди. Дух і зміст творів Веселого Мудреця підтверджують факт переймання ним естафети сковоридинівського демократизму, гуманізму і правдолюбства.

Котляревський повторював і деякі життєві стежки мандрівного філософа. Він, як і Сковорода, ступив на шлях «вільного вчителювання», котре відкривало можливість пропагування своїх поглядів у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Зрештою, Веселий Мудрець виявився добрим продовжувачем справ Сковороди. А зустріч між ними все ж таки відбулась (щоправда, у дещо дивний спосіб) вже у XX ст. в Києві (але про це йтиметься далі).

Котляревський як поет-пісняр

Веселий Мудрець був автором ліричних поезій, що згодом були покладені на музику і стали народними піснями.

Ось приклад його сумно-ліричного доробку — «Сонце низенько, вечір близенько». Цей вірш був створений Котляревським для слів пісні Петра з «Наталки Полтавки», яку той співав, тужачи в розлуці за коханою.

Музику до неї написав безіменний митець, а в подальшому аранжував Микола Лисенко під час роботи над своєю оперою «Наталка Полтавка». Згодом ця пісня стала жити окремо і від п'єси (та однойменної опери Лисенка), і від самого Котляревського. Ми чули цю пісню з дитинства, але не завжди замислювалися над тим, що постала вона завдяки Веселому Мудрецю.

А ось ще один зразок поетичної творчості Івана Котляревського, що згодом перетворився на народну пісню – «Ой віє вітер, віє буйний»

Ця пісня тужна, адже в ній відчуваються мотиви

Але водночас ця пісня є підґрунтям, що підживлювала інші аспекти творчості Веселого Мудреця – «реконкісту духу» (гумору «Енеїди», що посіяла насіння майбутнього національного відродження). Як ми пам'ятаємо, про це блискуче зауважив Євген Сверстюк у своїй новелі «Іван Котляревський сміється».

Метафізика Котляревського

Здавалося б, де Котляревський, а де метафізика? Але все стає на свої місця, якщо ми починаємо міркувати про категорію часу. Українці зазвичай у своїй більшості тяжіють до західного способу сприйняття часу як лінійної спрямованої послідовності подій.

Натомість у давньогрецькій культурі та філософії час мав цілих три іпостасі

Попри те, що Котляревський ніколи не використовував таких мудрагельських понять, в його творах виразно присутнє саме таке, метафізичне, сприйняття часу в давньогрецькому стилі – «єдиного в трьох іпостасях». Це особливо відчутно в «Енеїді», де ми спостерігаємо

Веселий Мудрець, наче капсулу часу, майстерно запрограмував цикл відродження державності за часів УНР. І ця капсула справила вплив на нащадків. Як на широкі верстви українців, так і на членів еліт, що долучилися у відповідний момент до розбудови УНР. З Полтавою, де прожив більшу частину свого життя Котляревський, та Полтавщиною пов'язані долі принаймні двох дійових осіб, що зробили внесок у державотворення УНР – Симона Петлюри та Володимира Вернадського. Обидва поважали творчий спадок Веселого Мудреця.

З Циклосом пов'язаний глибинний архетип птаха Фенікса – ще один метафізичний чинник. Котляревський відчував цей архетип усіма фібрами своєї душі. Недаремно, величаючи Веселого Мудреця, Михайло Коцюбинський згодом написав:

«Занедбане й закинуте під сільську стріху українське слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах із його творів».

Власне, в цьому і полягає метафізична складова творчості Котляревського.

Котляревський, наче жартома й побіжно, доклався до створення літературної української мови та національного українського театру. Після його смерті його постать та творчий доробок стали магнітом, що притягував культурних діячів майбутніх поколінь, та сприяли нашому національному відродженню. Але про це — в другій частині нарису.

1-14 вересня 2019 р.

Посилання

В нарисі використано фото музею-садиби Котляревського та його монумента в Полтаві, що розміщено у Wikipedia.

У вигляді титульного малюнку використано портрет Івана Котляревського, що був намальований Адальбертом Штіреном як складова частина ілюстрацій до видання «Енеїди» в Берліні в 1922 р.

Малюнок до розділу «Іван Котляревський сміється» запозичено з https://md-eksperiment.org/kotliarevsky

Малюнок до розділу «Творчий спадок Котляревського» запозичено з http://kovalivanna.blogspot.com/2017/09/9_10.html

Портрет Сковороди запозичено з http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1354191533/