«Я людина без батьківщини, без дому, покинутий і,
як Габсбург, можливо зненавиджений.

Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати,
якби мене не стримувало моє „останнє“, моє „все“ —
віра у вільний Український Нарід.
Цією вірою я живу, і се для мене моє
„Все“ і моє „Останнє“.»

Василь Вишиваний
(Вільгельм фон Габсбург)

Питання лише у тому, коли самі українці оберуть для себе це
— бути українцями. Не поодиноко, не у певних відсотках, а громадою.
Гала Кавун (з нарису про Василя Вишиваного)


Нині, коли країна переживає турбо-режим ЗЕленого цунамі, а на календарі настала чергова річниця від дня народження Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурга), я подумки повертаюся до того одвічного питання: «Какая разніца?», — що завдяки ораторським вправам зе-Бубочки стало наріжним питанням останніх двох місяців (звісно, для тих, хто, за заповітом Пророка, «думає та читає»). Постать Вільгельма фон Габсбурга та деяких інших відомих діячів, що обрали шлях українця за покликом серця (не маючи жодної краплини української крові за походженням), для мене є гідною відповіддю (і водночас гарною противагою юрмищам місцевих саложерів та копачів картоплі, для яких #КакаяРазница не перетинає межі власних холодильників та шлунків).

В цьому контексті я хотів би згадати іншого видатного «українця за покликом серця» та водночас – засновника моєї Alma Mater.

… Давні міста мають свою сакральну географію. І на архітектурно-паркові ландшафти їхніх історичних районів накладаються реперні координатні сітки та векторні простори, пов'язані з життям та діяльністю видатних людей у них.

Андріївський Узвіз у Києві – одне з таких місць, де історія й геометрія тісно переплітаються. Гуляючи Узвозом, ви за 15-20 хвилин (залежно від швидкості вашої ходи) зможете пройти майже тисячу років вітчизняної історії та численні геометричні простори видатних людей, що перетиналися в своєму житті й діяльності з містом Кия. Окрім матеріально осяжних місць, пов'язаних з Булгаковим, Іваном Кавалерідзе або Святим Лікарем (Феофілом Яновським), тут існують і просторово-геометричні структури – наприклад, перехрестя Двох П'єро ( див. окремий нарис про нього) та координатна сітка військових героїв (реперні точки Міфа, Шипа й Хороброго). На додачу до цього, Андріївський Узвіз накреслює собою київський вектор Петра Могили.

… Петро Могила – яскравий приклад того, як людина без жодної дещиці української крові може стати українським діячем за переконанням та покликом серця.

Народжений у сім'ї валаського та молдавського князя (господаря) Симеона й семигородської князівни Марґарет у грудні 1596 р., він повинен був із часом обійняти молдавський трон. Але судилося інакше – в боротьбі за владу його батько загинув в 1607 р. (коли хлопцеві було лише 12 років), а згодом валасько-молдавські володіння захопили татари під орудою Кантемір-Мурзи. І мати із сином-підлітком мусили втікати від загрози переслідування на чужину. Їх згодилися прийняти родичі на українських теренах тодішньої Речі Посполитої — Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

Здобувши початкову освіту в Львівській братський школі (де його наставником був Йов Борецький – майбутній козацький митрополит в м. Києві), Петро Могила надалі продовжив навчання в європейських навчальних закладах (Замойській Академії, а також єзуїтському колегіумі та деяких університетах у Франції та Голландії; за свідченнями деяких істориків, він, зокрема, навчався й у паризькій Сорбоні).

Після повернення до Речі Посполитої Петро Могила, що на той момент був знавцем багатьох давніх і сучасних мов, глибоко розумівся на католицькому й православному богослов'і та був одним із законних претендентів на молдавський трон, вирішив спробувати себе на військовій ниві. 1620 р. він брав участь у Цецорській битві, а в 1621 р. у складі підрозділу Яна Кароля Ходкевича, Великого Гетьмана Литовського, він брав участь у знаменній Хотинській битві, де армія Речі Посполитої зупинила турецьку навалу.

Власне, участь Петра Могили в Хотинській битві стала тригером подальших подій, що пов'язали долю тоді ще молодого юнака із Києвом, назавжди.

Під час перебування у військових лавах під Хотином він знайомиться з героїчним козацьким гетьманом Петром Конашевичем (Сагайдачним). Сагайдачний захопив Петра Могилу розповідями про Київ, і після переможної битви він став часто навідуватися до міста над Дніпром. А там – втягнення Петра Могили до активної участі в справах Київського братства, придбання кількох маєтків поблизу Києва в 1622 р. та зустрічі зі своїм вихователем Йовом Борецьким (що вже на той момент став митрополитом Київським, покинувши Львів).

І ось Петро Могила вже вирішив стати на шлях монаха в 1625 р., а в 1627 р. остаточно переселився до Києва. За клопотанням Йова Борецького він спершу посів у 1627 р. посаду архімандрита Києво-Печерської лаври, а з 1632 р., після смерті свого наставника, він стає митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі (Петро Могила обіймав цю посаду аж до 1647 р.).

Саме в Києві розкрилася велич духа Петра Могили. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав.

20 років він керував видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагуючи і створюючи книги українською та церковнослов'янською мовами. Повертав захоплені уніатами і реставрував православні храми – Софійський собор, церкву Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубичах, а також церкви поза межами Київщини (в Луцьку, Куп'яничах) тощо. Ним була «викопана із темряви підземної й відкрита денному світлу» Десятинна церква великого князя Володимира.

Але найбільшою турботою Могили була Колегія (що нині перетворилася на Києво-Могилянську Академію). Іван Франко зазначав: «Головна справа його життя – заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога – наукою і просвітництвом».

Всі вищезазначені місця можна назвати частиною геометричного простору Петра Могили в Києві .Однак серед них є дві найважливіші точки, поєднання яких я й назвав би вектором Петра Могили.

Вектор починається на Старокиївській горі біля фундаменту Десятинної церкви (яку він свого часу відновив власним коштом) – там нині росте стара липа, липа Петра Могили.

А закінчується вектор внизу, на Подолі – на Контрактовій площі, поблизу Києво-Могилянської Академії. І Андріївський Узвіз, що з'єднує обидві ці точки, є фізичним втіленням цього вектору.

З Андріївським Узвозом та могилянським спадком пов'язані ще два символи (один просторовий, другий – історичний або часовий). По-перше, рухаючись Андріївським Узвозом як «вектором Петра Могили» від його липи на Старокиївській горі донизу, до Контрактової площі, ви неодмінно побачите пам'ятник Петру Сагайдачному – особі, що свого часу заохотила Петра Могилу стати киянином. А по-друге, історико-часовий символ, що пов'язаний із подіями відродження Києво-Могилянської Академії після здобуття Україною незалежності, також має прив'язку до Андріївського Узвозу та «вектора Петра Могили». Річ у тім, що під час урочистого відкриття другої інкарнації Академії в 1992 р. всі майбутні студенти того першого, «зоряного» набору, разом із тодішніми викладачами та адміністрацією Академії, пройшли урочистим маршем Андріївським Узвозом. Вони стартували з гори (майже від тієї самої липи Петра Могили) і спустилися донизу, на Контрактову площу, де відбулися урочистості.

… Петро Могила назавжди лишився в серці Києва. Нині він навіть став частиною міського вуличного мистецтва.

А киянам та гостям міста на Дніпрі варто частіше гуляти Андріївським Узвозом. Це мудра вулиця, що має правильні відповіді на питання: «Какая разніца?».

Водночас, як слушно зауважено у зворушливому нарисі, присвяченому річниці від дня народження Василя Вишиваного, «… питання лише у тому, коли самі українці оберуть для себе це — бути українцями. Не поодиноко, не у певних відсотках, а громадою.»

04-12.02.2020

Посилання

Нижченаведені посилання дозволять Вам глибше зануритися в життєвий шлях та доробок Петра Могили: