Полтава – це місто, що підкорює відвідувачів буянням зелені та майже фізичним відчуттям уповільнення часу. Містом-садом назвав її на початку ХХ ст. В. Г. Короленко, коли на схилі свого неспокійного життя оселився там. Такою Полтава залишається й сьогодні.

Але місто могло б назавжди втратити свій шарм у буремні часи повоєнного розвиненого соціалізму, якби в потрібному місці в потрібний час не опинився єврей з Варшави.

Ця історія розпочалася 27 листопада 1912 року, коли в багатодітній і не надто заможній єврейській родині Вайнгортів у Варшаві народився маленький хлопчик Ар'є (в перекладі з івриту його ім'я означає «лев»). Незабаром в Європі спалахнула Перша світова війна, і родина сховалася від неї в глибині тогочасної Російської імперії. Так Ар'є опинився в Полтаві, яку полюбив на все життя. Щоправда, йому довелося змінити згодом ім'я на Лев, аби краще вписуватися в місцеві реалії (інколи його також називали Лео, Леон чи Левко).

Його дитинство промайнуло серед звивистих вулиць і провулків навколо Тригубівської. Доречи, там же, але років на десять раніше, проходило дитинство Степана Скрипника – племінника й особистого ад'ютанта Симона Петлюри, а згодом — видатного діяча українського православ'я , що увійшов до історії під іменем Мстислава, Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Далі були шкільні роки, роки навчання у Харківському інженерно-будівельному інституті, короткий період роботи в Москві на розбудові метрополітену, а потім – повернення до Полтави на посаду головного архітектора в 1938 р. (тоді йому виповнилося лише 26 років).

З перервою на лихоліття Другої світової війни Вайнгорт обіймав цю посаду аж до 1970 р.

Полтава зразку 1938 р. поєднувала в собі, здавалось би, непоєднуване

Лев Вайнгорт був мрійником, що прагнув осучаснити місто, в той же час зберігши культурне надбання минулого. Він почав діяти з перших днів своєї каденції. Дещо вдалося зробити вже тоді, але багатьом планам і проектам зашкодила Друга світова війна.

Коли Лев Вайнгорт повернувся з евакуації до Полтави в лютому 1944 року, місто було майже вщент зруйноване. Центральні квартали виглядали як суцільні купи каміння та будівельних уламків.

Він з головою занурився у відновлення Полтави. При цьому гостро постало питання проекту генерального плану розвитку та модернізації міста.

На конкурсі було представлено декілька проектів (в тому числі й від авторитетних столичних архітекторів), але переміг проект Лева Вайнгорта, в якому бурхливий промисловий розвиток міста та квартали з новобудовами поєднувалися із збереженням історичного спадку.

Передусім, він запланував потужну промислову зону Полтави за межами залізничних колій, що охоплювали давнє місто півкільцем, і цим зберіг як старовинні квартали, так і неповторний дух зеленого міста-саду.

Значна кількість об'єктів, що стали візитівкою сучасної Полтави, завдячують своїм створенням чи збереженням Вайнгортові, наприклад


Власне, про Соборну площу Лев Вайнгорт думав завжди. Він відчував особливу спорідненість з цим місцем (за його часів воно звалося Червоною Площею). Одним із перших самостійних кроків Вайнгорта ще в 1938 році був захист дзвіниці від руйнування та саботування безглуздої ідеї тогочасного компартійного керівництва побудувати на тому місці обкомівський гараж.

Згодом він написав про Соборну площу у своїх мемуарах наступне: «Там, як ніде в місті, дихає Історія. Саме на цьому пагорбі стояло стародавнє поселення. Тут же знаходилася в ХVІ-ХVII століттях Полтавська фортеця, від якої пішло наше місто, і стояла хата Івана Петровича Котляревського.

… І бачився мені в майбутньому комплекс схожий на той, що створили потім київські архітектори на Андріївському узвозі: садиба Котляревського, архітектурний музей в дзвіниці, майстерні художників і гончарів, художні салони і виставки, театральні студії ... „

У повоєнні роки Вайнгорт спромігся відмовити «отців міста» від будування на місці дзвіниці гігантського пам'ятника Сталіну. А в 1954 році він зміг знайти кошти на відновлення Білої альтанки (в той час партійні функціонери прагнули будувати здебільшого промислові об'єкти та бетонно-цегельні склепи багатоповерхівок). Він також торпедував план розміщення на альтанці нав'язливої радянської символіки, яку йому рекомендували розмістити партійні «товариші».

Задуми Вайнгорта щодо Соборної площі повністю не реалізувалися. Тодішнє керівництво міста змусило його побудувати там, поруч із старовинними пам'ятниками, сумно відомий ресторан «Лілея» (який і досі є німою згадкою про марнославство й невігластво). Хоча Лев Вайнгорт до останнього моменту пручався, і йому вдалося мінімізувати шкоду від цього будівництва для архітектурного ансамблю Соборної площі, він вважав це найбільшою містобудівною помилкою в Полтаві.

Взагалі, стосунки Лева Вайнгорта з партійно-господарською елітою були непростими, і дуже часто він балансував на межі фолу. Його ледь не усунули з посади через звинувачення в космополітизмі у 1953 – початку 1954 р. (на щастя, Сталін вже на той момент помер, і в тогочасному партійному керівництві Полтавщини знайшлися здорові сили, що всупереч заздрісникам залишили його на посаді). Та й за часів відлиги і застою він був надто самостійним та незручним (наприклад, в момент захисту пам'ятника Шевченку від руйнації він сперечався із самим Хрущовим, що тоді як раз відвідав Полтаву з візитом). Це зокрема й зумовило неминуче – в 1970 році Лев Вайнгорт був «переведений» на іншу посаду, і в Полтавському інженерно-будівельному інституті раптово з'явився новий доцент кафедри архітектурного проектування.

Однак Вайнгорт і після вимушеного «переводу» не облишає бурхливої діяльності. Він робив втричі більше, ніж пересічний полтавець того часу, ніби поспішаючи зробити нездійсненне. В 1970-1981 рр. він займається викладацькою роботою, а на початку 1980-хх років на чолі групи однодумців він «пробиває тему» зі створенням на батьківщині Миколи Гоголя (с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) меморіального Заповідника-музея видатного письменника. В 1981 р. він стає першим директором цього музею.

Наприкінці життя Лев Вайнгорт почав писати мемуари, що дійшли до нас у вигляді збірки есе «Записки провинциального архитектора». Ця книга, впорядкована за матеріалами його рукописів та газетних публікацій, демонструє ще одну грань Вайнгортівського таланту. Він був блискучим краєзнавцем, істориком та письменником-есеїстом, що намагався розповісти нащадкам про своє покоління та дивовижну історію вулиць і будинків Полтави.

Як письменник, Лев Вайнгорт мав талант помічати деталі, що передавали невпинний біг часу та дух епохи. Влітку 1944 року, серед руїн одного з будинків на центральній вулиці міста він побачив людину, що неквапно записувала щось у товстий зошит. Він упізнав Миколу Гавриленка – відомого на той час полтавського краєзнавця й орнітолога. Виявляється, Микола Гавриленко документував спостереження за надзвичайно рідкісним для Полтави птахом – пустельною кам'янкою. Зазвичай ці птахи оселяються серед кам'янистих розсипів пустинних степів. Але тут сталося диво — родина цих птахів якраз оселилася серед тих руїн, на які перетворився центр міста після боїв.

В цьому епізоді, на мій погляд, сплелося усе – трагедія війни, одвічний людський потяг до пізнання, життєствердність та особистий оптимізм Вайнгорта-письменника. А також, це нагадало мені події 1992 року, коли мені пощастило опинитися поруч із іншим відомим полтавським орнітологом Миколою Слюсарем під час відкриття, що він зробив стосовно іншого виду птахів – горихвістки звичайної.

Лев Вайнгорт жартома називав себе провінційним архітектором, якому поталанило жити на периферії імперії. Але насправді його постать є глобальною – те, що він робив (і зробив) у Полтаві, має значно ширше культурне значення.

Полтава має дивну властивість поєднувати суперечливості. Вона була затісною для багатьох талановитих людей. З неї пішли мандрувати світами Микола Остроградський та Василь Капніст, а в наші часи – письменниця Марина Соколян, журналіст та телеведучий Роман Скрипін, шоумен і співак Андрій Данилко та багато інших обдарованих полтавців. І в той же час для декого Полтава ставала центром, куди вони поверталися після років, проведених за її межами, та творили свій Всесвіт. Так сталося свого часу з Веселим Мудрецем та батьком української літературної мови Іваном Котляревським. Так сталося і з Ар'є Вайнгортом.

Сьогодні пам'ять славетного архітектора починають вшановувати в місті. Іменем Вайнгорта названо (після нещодавніх подій декомунізації) маленький провулок, на будинку по вулиці Стрітенській, 10, де він колись мешкав, встановлено меморіальну дошку, а міська рада розглядає питання встановлення йому пам'ятника.

Можливо, колись знайдуться кошти на відновлення будинку Кадетського корпусу – одного з білоколонних будинків біля Корпусного парку, який реставрував свого часу Вайнгорт і який зараз знов у руїні ….

… В пішохідній частині однієї з центральних вулиць Полтави, що сьогодні після численних історичних перепитій та змін отримала поважну назву вулиці Соборності, знаходиться «Місцева кав'ярня». Її затишна маленька зала з приглушеним освітленням, оригінальною книжковою шафою та картинами з пейзажами й краєвидами декількох українських міст на стінах створює незабутню атмосферу. Там хочеться побачитися з рідними чи друзями, призначити побачення чарівній пані або просто побути на самоті зі своїми думками та мріями. В цій кав'ярні ви можете поцмулити вишукану каву та скуштувати смачні десерти. В її меню є «Кава від Лева Вайнгорта», в якій добірна арабіка та спеції поєднуються в оригінальному смаковому букеті. І хоча достеменно не відомо, чи саме таку каву свого часу полюбляв «провінційний архітектор», наявність цього напою в меню популярної кав'ярні свідчить про те, що Ар'є Вайнгорт став невід'ємною частиною міської легенди. Легенди міста, яке він любив та розбудовував.

Посилання

У дописі використані світлини з сайтів та публікацій Бориса Тристанова (https://poltava.to/project/4846/, histpol.pl.ua) та портретне фото «провінційного архитектора» з https://uk.wikipedia.org/

Для читачів, що побажають докладніше ознайомитися з життям та творчим доробком Ар'є Вайнгорта, нижче наводяться додаткові матеріали