Найгірше зараз з якого боку не глянь — це повне нерозуміння того, що буде далі, якщо воєнні злочинці не будуть покарані, а захоплені території залишаться за росією. Ми навіть тут відкинемо чисто людський фактор і навіть те, що у мільйонів українців, серед яких і я, лишилися в окупації будинки, квартири, цінні речі, навіть просто дитячі фотографії. І ми не можемо просто так взяти і повернутися, бо живими ми звідти не вийдемо, навіть після уявного заморожування війни (світу напевно здається, що це гарантує якесь налагодження правопорядку на окупованих територіях — і це відверто смішно).

Відкинемо навіть моє особисте бажання справедливості — покарання росіян за моє рідне місто, яке вони стерли з лиця землі; за викрадених дітей, через що путін уже офіційно визнаний воєнним злочинцем; за вбитих друзів і поранених рідних. Я знаю, що хтось може не розуміти моєї особистої трагедії, але йдеться про більше, ніж особисте. Про це я ширше писала неодноразово і не хочу повторюватися. Хіба ж хтось ще не знає, що некаране зло множиться?

Але головне, особливо для західного світу от що. Будь-яке закріплення територій за росією — це автоматична подальша експансія на Захід. Все. Тут немає оцих теоретичних «можливо» і «на цьому вони зупиняться».

Якщо ти хочеш миру, ворог повинен боятися тебе, а не навпаки. Якщо він не боїться — він рухатиметься далі. Трампу може бути тричі байдуже до цього. Але що думає Європа, яка географічно приклеєна до росії й опиняється на першій лінії небезпеки?

Коли я чую, як іноземні колеги абсолютно смиренно говорять, що в разі російської агресії, вони протримаються не більше тижня (реально, ви готові до місцевих Буч і Маріуполів, панове, чи гадаєте, що у вас буде якось по-іншому?), коли бачу румунів, що знімають на телефони зі свого боку кордону, як росіяни бомблять Одеську область, коли думаю про Балтійські країни, які, при всій моїй до них повазі, надто маленькі, щоб довго чинити значний опір, я не вірю в те, що ті самі спостереження і думки настільки чужі європейським лідерам. Ще кілька років тому росія влаштовувала істерики лише через те, що Польща отримала системи Patriot. Невже нікого не цікавило чому?

Тепер, коли воєнному злочинцю тиснуть руку і питають, який шмат України, залитий ним же кров'ю, більше припадає йому до душі, мені цікаво, чи дійсно світові лідери думають, що, кинувши в пащу звіра мій дім, вони вірять в те, що він наїсться навіки вічні й засне, як дракон Смоґ, засипаний золотом (читайте — залитий кров'ю українців).

Тому я говорю і говорю. Але зараз моя міжнародна активність стала якимсь багатогранним пазлом, де з одного боку я тримаю поле для наших європейських друзів, щоб вони мали простір і час усвідомити небезпеку або проговорити її, а з іншого — це якесь постійне підбурювання до активніших дій. Ми вже прокинулися в реальності, де світ догори дриґом став нормою, а агресор безкарно переписує кордони і лишається поважною людиною, а не сидить на лаві підсудних міжнародного трибуналу. Ми в цій точці, і немає звідси жодного виходу, ніж як стояти до кінця.

Один мій мудрий колега з Нідерландів сказав, що від війни неможливо втекти — їй можна лише піти назустріч. Я не можу сказати, що це типова для голландців думка, швидше виключення, але я поділяю її повністю. І зараз, як ніколи хочу, щоб її зрозуміли за межами України.

 

_____________________________________________________