Хтось колись дуже дорожив цими горщиками. Робив у них печеню для всієї родини, тільки у свята. Горщики святкові й майже нові навіть після після того, як їх поранили.

Хтось колись робив собі паркан. Добротний. А за ним — галявинку, на якій гралися діти.

Хтось колись їздив у цій маршрутці. Кожного ранку. Іноді морозного, а іноді спекотного.

Хтось колись будував собі хату. З великими вікнами, купою додаткових приміщень: тут літня кухня, а тут — льох. Бо ж десь треба тримати городину.

Хтось колись посадив біля свого подвір"я бузок. Щоб весною навколо пахло. Не тільки господарям, а всім, хто проходить повз. Щоб можна було зупинитися і вдихнути на повні груди. І посміхнутися. Теплу, весні, квітці, світу.

Хтось колись…

А потім прийшов рускій мір. Отут, під самісінький Київ. Так, як він періодично приходить сюди вже майже тисячу років. Зі всіма своїми жахами і потворствами.

Мощун.

Я не хочу більше дискусій про російську мову, пам"ятники російським культурним діячам, важливість відходу від московської церкви. Їх більше не буде. Мені вони більше не треба. Я більше нікому нічого не доводитиму. Хто має очі, той побачить. Той бачить. Кожного дня.