Gala Kavun: Століття тріумфального бою Армії УНР, про який забули

У теперішньому щоденному коловороті не найрадісніших для країни подій, здається ні в кого немає ні часу, ні сил говорити про звитяжне минуле. Настали часи, коли про героїку столітньої давнини перестали згадувати на загальнодержавному рівні, а громадяни — цілком виправдано, до речі — надто перейняті викликами сьогодення.

Але, думається, що саме зараз озирнутися назад — було б не зайвим. Ба, навіть так: саме сьогодні говорити про звитягу українського війська — чи не найважливіша задача для історичних оглядачів. Тому я знову оприлюднюю цю історію — тепер вже до століття тріумфального бою Армії УНР під Сидоровом.

На початку 1920 року північний польський фронт потопав у крові — тут Червона Армія розвинула сильний наступ, який примусив польські війська відійти на лінію ріки Вісла. Запеклі бої точилися вже в околицях Варшави.

У той самий час Будьонний намагався прорвати фронт поблизу Рівного, аби пробитися у напрямку Львова.

Ворог уперто форсував Збруч біля українських бойових позицій, але армія УНР стримувала його за всіма напрямками впродовж липня.

Зайнявши з 14 липня бойові позиції на правому, західному, березі річки Збруч — від Дністра до Гусятина — українське військо вело важкі бої у районі сіл Шидлівці та Сидорів. Тим часом більшовики підтягнули значні сили піхоти та кінноти.

Щоденні наступальні спроби ворога закінчувались його нищівними поразками, адже контратаками 3-я Залізна стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням генерала Олександра Удовиченка відкидала його знову за річку. Однак щоденні бої знекровлювали українські війська. Під час однієї з атак ворожа кіннота наполовину порубала один із польських етапових куренів, присланий для зміцнення фронту 3-ї Залізної дивізії. Відтак в українського командування виникає план, згідно з яким для ліквідації ворожої кінноти було підтягнуто Окрему кінну дивізію, яка разом з дивізійною кіннотою 3-ї Залізної дивізії мала знищити більшовицькі сили під Збручем.

Прапор 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, джерело: сайт УІНП

Вранці 25 липня більшовицька 123-я бригада зайняла Сидорів. Червона кінна бригада розпочала атаку на піхоту Армії УНР. Українська піхота почала відступ під село Кривеньке під прикриттям 3-го Донського кінного полку, яким командував полковник Михайло Фролов. У цей час зі сторони Кривенького підійшла Окрема кінна дивізія, яка одразу втрутилася у бій.

Зупинимо на мить плівку на тому місці, де неочікувано для більшовиків Окрема кінна дивізія вривається у рубанку, аби уточнити деякі важливі для розуміння перебігу бою деталі.

На той момент на західній околиці села Кривеньке скупчується до 1500 українських шабель. Це бійці Окремої кінної дивізії, 3-го Донського кінного полку, а також трьох окремих сотень Армії УНР. Окремою кінною дивізією у складі кінного полку Чорних Запорожців, 1-го кінного Лубенського полку, 3-го кінного Чигиринського полку, Окремого куреня «Сірківців» та Кінно-гірського гарматного дивізіону, керує Іван Омелянович-Павленко. Більшовицька кінна бригада, що годину тому увірвалася в лави української піхоти, налічує 1100 шабель. Додайте сюди ще декілька сотень ворожої піхоти, що базуються під Сидоровом.

Вмикаємо стрічку далі. Під Кривеньким — пекло. Людські крики і вигуки, іржання коней та дзвін заліза. Лунають постріли. Поле бою пахне кров'ю, потом, поритою копитами свіжою землею і шматками різнотрав'я, що з-під них вилітає. То тут, то там, з диким іржанням падають поранені коні. Один із них скидає з себе майже мертвого вершника. Він широко розплющує очі, аби всотати в себе рідне українське небо. Він дійсно думає, що це востаннє. Він ще не знає, що йому доведеться повертатися сюди знову і знову, новими і новими життями. Він не знає, що боротьба триватиме. Що помираючи зараз тут й споглядаючи за тим, як чисте блакитне небо поволі стає багряно-червоним, він знову народжується за декількасот кілометрів від епіцентру подій, учасником яких він зараз є. Але нам потрібно не тільки подивитися на українське небо його очима. Ми маємо перейти все це поле битви, крові, болю, тіл вбитих людей і коней, аби відновити кожну деталь.

А тим часом поле бою стає сценою видатної військової стратегії, яка вибудовується просто на скаку. Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко наказав полковнику Олексі Алмазову тимчасово прийняти керівництво колоною, яку от щойно очолював сам. Омелянович-Павленко на чолі власного конвою у складі 30 козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом кинувся назустріч більшовикам, на льоту шматуючи червоне військо.

Очевидно, вбачаючи певну небезпеку для 30 відчайдухів, полковник Алмазов віддає наказ командиру Чорних Запорожців полковнику Дяченку рушати разом з полком в атаку, щоб допомогти знищити кінний підрозділ більшовиків.

Перебіг подій відбувається динамічно, рішення приймаються блискавично. Через це червоні не встигають прорахувати дії Армії УНР, і атака Чорних Запорожців для них є абсолютно неочікуваною. Захоплена зненацька українськими кіннотниками, частина сил ворога стрімко зменшується і зрештою тут таки й гине.

Сам Алмазов у той час не відсиджується в стороні, а бере під прицільний обстріл артилерії червону піхоту та роздроблені шматки кінних підрозділів ворога.

Попри це піхота Залізної дивізії таки відтісняється більшовицькою кіннотою. Аби убезпечити побратимів від знищення полковник Омелянович-Павленко віддає наказ 1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському полкам вийти на ліве крило більшовицької кінноти (обійшовши Кривеньке з правого боку). Сам він з Окремим кінним куренем імені Івана Сірка рухається за ними, аби у разі необхідності надати бойову підтримку. Кінному полку Чорних Запорожців було наказано йти у лобову атаку на більшовицьке військо.

Тим часом 3-й Донський кінний полк під командуванням полковника Михайла Фролова атакує праве крило червоних. Сили ворога вмить опиняються в оточенні.

Затиснуті у пастку більшовики, відкривають кулеметний вогонь по козаках Чигиринського полку, які щойно вийшли на бойові позиції. Українці спішують дві сотні бійців та за допомогою кулеметної сотні відкривають нищівний вогонь у відповідь.

Червоні у паніці намагаються відступити, але за наказом Омеляновича-Павленка кінні полки Лубенців і Чигиринців кидаються у рішучу атаку. Вони несуться швидше вітру, і їх монолітні вигуки «Слава!» громом розносяться над більшовиками.

Червоні кіннотники 123-ї бригади відступають до Сидорова, покинувши своїх поранених на полі бою.

Однак Армія УНР навіть не думає зупинятися. Українська кіннота жене ворога далі від своїх позицій. Командир Окремої кінної дивізії разом з куренем імені Івана Сірка йде в обхід червоної піхоти під Сидорів, де вже на вогневих позиціях залягли частини 123-ї пішої бригади більшовиків. Однак українські військові Лубенського і Чигиринського полків, що переслідували утікачів, швидко визначають, де знаходяться засідки, й знищують ворожих стрільців.

Майже одночасно з цим до Сидорова надходять «Сірківці» й накривають більшовиків кулеметним вогнем. Рештки червоних розбігаються або знищуються українськими військами.

«З розмаху наші кінні частини налетіли на два полки 123-ї бригади та майже цілком їх знищили разом з командирами полків. Після цього знаменитого бою, в якому виявилися добрі якості нашої кінноти та який скінчився повною поразкою ворога, останній обмежився лише дрібними наскоками на наші сторожові частини,» — напише потім у книзі «Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921» про тріумфальний бій під Сидоровом генерал Олександр Удовиченко.

Пам'ятаймо про звитягу українського війська і плекаймо пам'ять про загиблих борців за волю й незалежність України!

На фото: Олександр Удовиченко (в центрі) та Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції біля Дністра, джерело: Вікіпедія.