Сьогодні в стрічці раптом трапився травневий пост нового міністра з його роздумами про те, чому він не читає книжок (попри те, що сам він пише наукові статті, за його ж словами) і іншим не радить цього робити.

Я не бачила цього тексту раніше і, чесно, просто за голову схопилася, коли його прочитала.

Я росла в квартирі з двома тисячами книжок на полицях, а в домі мого дідуся була ціла кімната обладнана під бібліотеку. Я завжди щось читала, хоча і досі роблю це повільно, і з великої кількості прочитаних книжок тільки 3 чи 4 були такими, які я ковтнула за добу чи дві. Старший брат з двоюрідною сестрою підлітками читали навипередки, в родині часто обговорювали якісь книжки. На них ніколи не шкодували грошей, ставилися з величезною повагою і користувалися з обережністю.

Моя прабабця була малограмотною, бо прапрадід не вважав за потрібне вчити свою доньку — сільську дівчинку, яка, на його думку, була створена виключно для тяжкої праці. А вона страшно хотіла навчитися читати, підглядала за навчанням старших братів, намагалась отримати хоч якісь крихти знань. Навчилася вже у дуже зрілому віці й читала все, що їй траплялося під руку. Жадібно читала книжки, у яких для неї відкривався інший, новий світ. Для мене це була одна з найсумніших родинних історій. Бо ж як це — не мати змоги робити таку просту річ — читати. Бути відрізаною від цього якимись дивними патріархальними установками.

Ясна річ — це моя мильна бульбашка. Яка стала тільки ширшою, коли в юності у ній з'явились мої однокурсники (що й не дивно, бо у нас видавничо-редакторська спеціальність) і друзі, з якими ми і зараз ділимося книжками і обговорюємо прочитане.

Ні, це таки не просто мильна бульбашка. Це світ, у якому книга — це світило. Світ якісних текстів, книжкових дебатів, «Форуму Видавців», «Книжкового Арсеналу», "Book Space" фесту, оцього: «Галя, я читав, і думав про тебе, про те, як сильно тебе може зацікавити це». Світ, у якому нормально — подарувати книгу про те, що цікавить людину. І так, це не обов'язково має бути «Кобзар» (який я втім раджу мати і читати), це може бути одна з книг про війну, написана ветераном, або «Імператор. Шахіншах», «Гаррі Поттер», «В херсонських степах» чи «Феномен Zara» — якраз у тому і суть! Це окремий ВСЕСВІТ! У ньому є все!

Пан міністр запевняє, що займатись освітою через читання книжок — це самообман. Але хіба книга — це лише освіта, як така? Книга — це тема для розмови у порядному товаристві, це привід для роздумів та аналізу. При чому не лише змісту і символів, а й самого тексту. От, наприклад, якби дописувач сам читав, то, можливо, знав би, що словосполучення «великі люди», яке він так вільно вживає, стосується розмірів чи об'ємів, а не опису величі розуму. Люди, чиї досягнення не підлягають сумнівам, є видатними, а не великими. Це в російській мові вживають «великий человек», що, зрештою, також не є тотожним «большому человеку».

Міністр також вважає, що сьогодні освіта відбувається через активний метод дискусії, дебати і суперечки. Але чому лише сьогодні? А як же наукові дебати у стародавній Греції? Кажу вам: читайте книжки — там все це є.

Та й сперечатись і дискутувати треба про щось і на основі чогось. На основі думки сусіда чи параграфа Вікіпедії, — пропонує міністр. Про сусідів не скажу — я зі своїми мало спілкуюся і порад у них не прошу (хоча й говорити «і вам рекомендую», як пан міністр, не буду, тут кожен має свій досвід). Втім, коли була малою, пам'ятаю мама питала у сусідки якийсь рецепт (шоколадного суфле, здається). Сусідка написала його на клаптику паперу. На пораду це таки було схоже. Тільки на освіту — геть ні.

А от щодо Вікіпедії я скажу саме з власного досвіду. Як вікіпедистка, запевняю всіх, хто це прочитає: Вікіпедія — це для швидкого пошуку відповідей на буденні, хоч іноді і з досить вузьких галузей, питання. Так, у будь-якій статті є посилання на монографії, статті, книги, в яких можна знайти більш розгорнуту відповідь на питання, що вас цікавить (хоч і вони іноді мають сумнівний авторитет).

Але Вікіпедія — як, зрештою і будь-яка енциклопедія — може бути дійсно корисною лише для загальних знань і уявлень. Я сама нею користуюсь і працюю над її наповненням. Тільки з освітою, як такою, вона має мало спільного. Не говорячи вже про інші бенефіти, які забезпечує читання книжок: естетичне виховання, розвиток уяви та критичного мислення, внутрішнє збагачення, розширення світоглядних меж тощо.

І так, я теж люблю кіно й серіали. І навіть раджу подивитися деякі: «Людина у високому замку», «Шерлок». А коли Амазон запустить серіал за мотивами «Володаря перснів» — то і його, думаю, пораджу. Поки що принаймні сама на нього дуже чекаю. І поки я це писала, подумала, що таки всі перелічені серіали базуються саме на книгах. Абсолютно видатних книгах. Спочатку було слово.

Цей текст — насправді не відповідь. Дописувачу не потрібні відповіді. Він і сам пише: «Цей пост для тих, хто книжки не читає». Цей пост і не був для мене, ок, приймаю. Але це публічна особа, міністр у моїй країні. Країні, чиє книговидання зробило величезний стрибок лише за декілька років. Країні, яку «несистемні лоскуткові знання», про користь яких пише міністр, можуть завести у прірву. Тому пройти повз не можу.

І пишу цей текст, зрештою, теж для «своїх». Для тих, хто читає. І для тих, хто має брак часу, й вже забув, як це — тримати в руках книгу. Але любить її. Знайдіть десять хвилин перед сном або в транспорті. Читайте. І привчайте до цього дітей. Книга — це не лише освіта, це ще й виховання. Книга — це світло. Не дайте йому згаснути.

https://www.facebook.com/kavun.gala/posts/33514991...

На обкладинці цієї статті — фреска Рафаеля Санті «Афінська школа», на якій зображено давньогрецьких мислителів, що дискутують один з одним.