Є люди, як свічки, що осяюють життя, навіть, якщо навколо — суцільна темрява. Це насправді поза межами релігії — бути вірним своєму обов'язку, не жити, а служити. Ідеї, державі, людству, добру. Чомусь кращому, більшому, вищому за нас.

Вірність, що не дає людині випустити з руки дитячу ручку перед газовою камерою, збудованою одним тоталітарним режимом, або в морозній хуртовині північних земель, які використовувалися, як тюрма, іншим.

Вірність, що не дає покинути концтабір, навіть, якщо теоретично це можливо.

«Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання,» — писав Омелян Ковч з концтабору близьким.

Тут я згадала слова херсонського священика, що був у полоні бойовиків на Сході: «Хлопці, що сиділи зі мною в полоні, казали: отче, ви вибачте, але ми такі раді — не тому, що ви потрапили в полон, а тому, що ви — разом з нами».

Говорити добрі слова важче, ніж поливати брудом. Підтримувати — важче, ніж сісти поряд і нити. Дарувати надію — важче, ніж її відбирати.

Але хтось мусить бути світлом.

20 серпня1884 рокув селі Космач на Івано-Франківщині народився греко-католицький священик-місіонер, капелан УГА, праведник України, блаженний священномученикОмелян Ковч.

Він походив із родини священика, знав декілька мов. Навчався у Львівській гімназії та римській Колегії святих Сергія і Вакха.

В час творення Української Галицької Армії (УГА) був призначений польовим духівником Бережанського Коша, мав звання сотника.

Зі спогадів підполковника УГА Романа Долинського:

Пригадую собі епізод боїв, що відбувся на фронті під Львовом на Великдень 1919 року. Перед самим Великоднем відходила маршова частина з Бережанського Коша, яка мала змінити облогу Львова. Отець Омелян Ковч, враз з кількома делегатами громадян міста Бережан, відїхав з маршовою частиною, щоб відвідати вояків на фронті та передати їм Великодні подарунки. Отець Ковч рішився відвідати найдальш висунену позицію в районі Лисої Гори. Мабуть, знаючи рішучість нашого Духовника, командування боєвого відтинку не заборонило цього, але доручило одному підстаршині й мені супроводити його до позиції. Саме в ніч під Воскресення ми без пригод прибули на позицію та поділились Свяченим, яке поблагословив там же о. Ковч після короткого Молебню. Командант застави попередив, що поляки на світанку наших свят можуть зробити наскок, розраховую на нашу неувагу. Так і сталося. На світанку поляки відкрили вогонь з кулеметів, ґранатометів та крісів. Один вояк був ранений в ногу. Вже розвиднялось, ворожий вогонь слабшав, — бо поляки чекали мабуть на підкріплення. Отець Ковч піднявся разом з нами винести раненого в запілля та передати його у полевий шпиталь для першої допомоги. Всі відраджували о. Ковчеві. бо треба було проскочити простір, приблизно 50 метрів, який був в засягу ворожого вогню. В ночі він був безпечний, але в той час було вже зовсім ясно. Отець Ковч сказав жартом: «Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере„.

Капеланом Української Галицької армії він потрапив у радянський полон, але йому вдалося звідти втекти. Пізніше Омелян Ковч був ув'язнений поляками. Після звільнення майже 20 років душпастирював у Перемишлянах. Поєднав своє життя з донькою священика, подружжя виховувало 6 дітей.

Отець Омелян згодом став членом Організації українських націоналістів (ОУН), підтримував заборонену поляками молодіжну організацію Пласт.

З приходом німців на Галичину виступав проти антисемітизму. Під час німецької окупації рятував євреїв – хрестив їх і видавав метрики про хрещення (всього більше 600, за деякими даними – до 2000). Звернувся з листом до Гітлера, засуджуючи масові вбивства євреїв і вимагаючи дозволу відвідувати їх у гетто.

Коли нацисти підпалили живцем євреїв у Перемишлянах, отець на очах у німців власноруч витягував людей із полум'я. Власне, таким чином священик врятував відомого белзького рабина Аарона Рокеаха.

Отець таємно пробирався у перемишлянське гетто, приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну. Він також виготовляв для єврейського населення так звані «арійські документи». Це давало шанс вижити багатьом євреям. Так, зокрема, сталося з Рубіном та Іткою Пізем, які завдяки посвідкам від Омеляна Ковча змогли пережити Голокост.

За всі ці дії 30 грудня 1942 року він був заарештований гестапо. Майже рік він провів у львівській тюрмі на Лонцького, а у серпні 1943-го його перемістили до концтабору Майданек.

Там він продовжив свою душпастирську діяльність, таємно сповідав і причащав в'язнів концтабору Майданек, підтримував у них вогонь надії.

Звільнення отець не просив, навпаки, у листі до близьких писав:

Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста.

Зі спогадів в'язня Майданека Миколи Зацухного, якому вдалося вижити у тому пеклі (записано донькою Омеляна Ковча Анною-Марією):

Вашого Батька приділили в 14-тий бльок на третьому полі. Бльоковим був обер-бандит поляк Зиґмунт Міллєр. Сам варшавяк, не був україножером як більшість поляків у таборі, але за те був «людожером». Щоби вдержатися на пості бльокового бив усіх і вся, як то кажуть наліво і право. Однак мушу признати, що до вашого Батька ставився досить можливо. Дозволив Отцеві відправляти в кутку бараку і вдавав, що не бачить, як сповідав і причащав вірних.

В одному з останніх листів до рідних Омелян Ковч писав:

Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. [...] Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю.

У 1944 році Омелян Ковч серйозно захворів. 25 березня «парох Майданека» помер, його тіло було спалено в крематорії. Отець Омелян Ковч до останнього дня життя сповідав і причащав в'язнів Майданека.

27 червня 2001 року у Львові Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив блаженними 28 українських мучеників УГКЦ, серед яких – і Омеляна Ковча.

Землю з концтабору Майданек, у якій залишився прах отця, 10 років тому українці привезли у катедральні собори УГКЦ.

«Тут я бачу Бога – Бога, який однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей» – такі слова отця Омеляна написані на меморіальній таблиці у музеї в Майданеку.

https://www.facebook.com/kavun.gala/posts/32004313...

Архівні світлини в Instagram: @unrukraina

Освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine