Давно це було. Ще тоді, як на Святвечір в Україні можна було на власні очі бачити сніг.

Відвоювавши Уманський район й звільнивши його від більшовиків, армія УНР здобула разом з тим і можливість зустріти світле Різдво у бодай якомусь спокої і затишку.

У самій Умані уповноважений від Уряду УНР, політичний референт Чубук відновив демократичну владу, зорганізував місцеву охорону, а торговельні та добродійні організації запросив стати в допомозі армії з матеріального боку, організувавши такий собі волонтерський центр.

Редакція газети «Україна», що з початку Першого зимового походу перебувала при Київській дивізії, випустила декілька нових номерів своєї газети, де були надруковані оповідання про останні події поблизу Любара, про виступ такого собі «отамана» Волоха (що ніяк не міг визначитися, на чиєму він боці, і зрештою пристав до московських окупантів), було подано інформацію про діяльність Уряду й армії, наказ про призначення нового Командування тощо. В той час отаман Тютюнник друкував відозви до селянства, що фактично були директивами для всіх повстанських організацій. Так таки наша армія залучила до своїх лав перших охочих партизанів.

Доки Чорні Запорожці перебували у містечку Перегонівка, Штаб армії зустрічав Різдво у бідному селі Роговому, що знаходилося неподалік.

В село Командарм Омелянович-Павленко разом зі своїм конвоєм вступив під самий вечір.

- «Добро пожалувати! Будьте добрими гостями», — зустрів їх привітно роговецький пан-отець. — Як бачите, хата в мене не красна, проте відпочити можна з дороги".

Отець, що зустрічав гостей у сірому підряснику і, за спогадами Командарма, говорив "мішаним жаргоном, так характерним для простого люду, ним він хотів надати своїй мові певну ознаку інтелігентности".

Отець Павло був одним із здобутків революції села Рогового. Попереднього священника селяни за широкі апетити й постійні побори не любили, тож, як тільки відбулися перші події революції, він поспішив сам залишити свою парафію. Роговчани натомість обрали за настоятеля місцевого дяка, людину, хоч і просту та малоосвічену, але смирну, добродійну й далеку від хабарницьких нахилів свого попередника.

У хаті священника армійці дістали свій похідний самовар, а отець Павло поставив на стіл поминальні калачі. Українські військові ще довго після того походу згадували смак тієї страви, адже запас такої випічки був просто невичерпним у кожного пан-отця, тож і пригощали ними армійців у кожному новому селі чи містечку.

Отець Павло швидко розповів усі місцеві новини й поспішив на вечірню службу.

Штаб заповів тридобовий відпочинок, тож ординарці й джури снували з двору до хати й і знов назад, ладнаючи для довшого постою.

Перший дзвін, що в цей вечір усіх надто вразив і здався близьким і рідним, пролунав над Роговим. Козаки й селяни зібралися до храму.

- Ми, пане Отамане, питаємося, чи не підете й Ви до церкви? — запитав у Командарма його джура — галицький стрілець.

Та Омелянович-Павленко не поспішав. Коли всі пішли до церкви він з полковником Долудом сів за написання урочистого привітання козакам. Командарм добре знав, що у такі дні в добрій військовій частині завжди проявляється відчуття особливої внутрішньої єдності, тож у цей святковий вечір, в обставинах бойово-похідного життя, йому хотілося хоч у коротких тезах чергового наказу висловити повагу війську, за його лицарські подвиги й героїзм.

Тож до вечірні Омелянович-Павленко і Долуд трохи спізнилися. Народ великим натовпом оточував невеличку, нещодавно відбудовану церкву.

Доки йшла вечірня, селяни, козаки й старшини юрбилися на майдані біля храму й на хорах. І то було правдиве диво у серці охопленої революцією і війною України.

Після служби Божої хату, приготовану до вечері, не можна було пізнати. Полковник Ткачук зібрав до купи усе воїнство, аби всі, незалежно від звання зустріли Різдво, як одна родина, адже думки кожного були тієї миті скеровані до своїх хат і сімей.

Під час вечері надійшли вітання від дивізій отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імені Запорожців вітали воїнів зі святом полковники Дубовий та Алмазів, бажаючи кращих днів війську і всій Україні.

Якоїсь миті до хати священника зайшов місцевий хор, яким керував студент політехніки. Різдвяний гімн "Христос рождається" змінив національний "Ще не вмерла Україна і слава, і воля"*, що його підхопили усі присутні.

На Уманщині, Поділлі й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — армія УНР разом із Галицькою армією — на Святвечір було чимало хатинок, де вояцтво й селянство рідними співами славили Різдво й сполучили з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.

Хор виводив колядки, що розносилися з хати на всю вулицю, а козаки надходили й надходили. Кому не вистачало місця в хаті, той притулявся знадвору до вікон, прислухаючись до тих теплих пісень.

"Так хотілося в ту мить сказати нашим ворогам словами Тараса Шевченка -

"Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!…"

Цей вечір ніколи не зникне в мене з пам'яті. Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його й зневажати," — Михайло Омелянович-Павленко.

Розвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Зимового Походу 1919-1920 років, автор малюнку — учасник походу Федір Грінченко.

* Ясна річ, тоді гімн співали у його першопочатковому варіанті.

Архівні світлини в Instagram: @unrukraina

Освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine