А пам'ятаєте, колись було і так? Ми жили в країні парадів доблесті. Для когось це дійство було «помпезним». Для мене — величним. Різниця між цими двома словами — колосальна. Помпезність бо — це пишнота, розрахована вразити своїм зовнішнім виглядом. Величність може бути у простому. Бо, виявляється, в звичайному людському тілі може міститися величезний дух.
Так, іноді величність стає грандіозною. Ні, вона обов'язково стає грандіозною, коли велетні духу стають поряд — рука до руки, нога до ноги, душа до душі. Коли бойові друзі і подруги крокують разом. Але хіба слово «помпезний» пасує такому маршу?
Величність сповнена гідності. І питання тут не у розумінні значень слів.
«Краще гроші віддати військовим». Але чи на парадах йдуть ті, хто
відкуплявся і від кого можна відкупитися? Там йдуть люди, для яких існує
щось більше за гроші, хіба це не зрозуміло? А життя наших героїв весь час потрібно покращувати, а не лише з приводу свята, хто ж сперечається.
Парад і був для них — для героїв.
Живих.
І для тих, хто вже ніколи не пройдеться Хрещатиком. Ні військовим маршем, ні прогулянковою ходою.
Щоб нагадати, щоб пам'ятати, щоб вшанувати. Щоб відродити.
Для батьків, дружин, чоловіків, дітей, братів і сестер, які чекають, дочекалися і не дочекалися.
Для народу, який пишається своєю армією і до хрипоти кричить «Герої!» своїм воїнам у спини.
Колись було і так.