Коротко: це не мирний план. Це план відкладеної нової війни з легалізацією нинішніх злочинів і підготовкою ґрунту для наступних.

Чому так? Бо працюють дві прописні і прості як двері воєнкомата істини:

1. Некаране зло множиться.

2. росія ніколи не зупинялася у своїй багатовіковій війні проти нас.

ЩО НАМ ПРОПОНУЮТЬ НАСПРАВДІ

Якщо відкинути замислуваті формулювання, маємо таке.

росія:

— зберігає та фактично легалізує захоплені території: Крим, частину Донбасу, де-факто контроль над частиною Запорізької та Херсонської областей (п.21–22);

— повертається у світову економіку, в елітні клуби, типу G8 (п.13);

— отримує зняття санкцій та великі економічні проєкти зі США та Заходом (п.13–14);

— має повну амністію за всі злочини під час війни (п.26).

Україна:

— відмовляється від НАТО, а НАТО зобов'язується нас не приймати (п.7–8);

— обмежує (читайте «зменшує») чисельність своїх Збройних Сил (п.6);

— погоджується на втрату частини територій та стан невизначеності для інших;

— отримує «гарантії безпеки», які можна легко зняти за кількома формулюваннями (п.5, 10);

— отримує ніким насправді не гарантований пакет відбудови, але лише в обмін на те, щоб змиритися з усім перерахованим вище, що ми якраз маємо гарантувати (п.12, 14).

Якщо вам здається, що це дисбаланс, то це не він. Це схема, в якій агресор отримує території і бонуси, а жертва отримує обмеження і залежність.

ВИНАГОРОДА ЗА АГРЕСІЮ

Так, некаране зло множиться, але план винагороджує агресію. Не буду голослівною: підемо за пунктами, так званої угоди.

Територіальна винагорода (п.21–22)

Росії дарують Крим і частини Донбасу, де-факто визнають нову лінію розмежування. Тобто так званий цивілізований світ говорить: «Так, ти напав, убивав, окуповував — але все норм, ми бачимо, що ти сильний, у нас із тобою є багато спільного, особливо імперські амбіції, тож ми погодимося частину цього узаконити».

Це пряма індульгенція на майбутнє для будь-якого агресора, щодо того, що силою можна переписувати кордони — треба лише дотиснути.

Далі. Повна амністія за війну (п.26)

Буча, Ірпінь, Маріуполь, депортація дітей, удари по ТЦ, вокзалах і житлових будинках — все це пропонується просто змити одним словом: амністія. Жодних трибуналів, жодної персональної відповідальності, жодних уроків на майбутнє для окупантської еліти. Як тільки злочин стає безпечним і ще й вигідним — він неминуче повторюється.

Одразу тут уточню, що цей пункт звучить максимально неадекватно, бо йдеться про «усі сторони, залучені до конфлікту». Амністія жертви — це юридичний нонсенс. Амністія агресора — практичний. Міжнародне право (Римський статут МКС, практика європейських судів, ЄСПЛ, Принципи ООН щодо боротьби з безкарністю тощо) виходить з того, що жертви мають право на правосуддя, а не на амністію. Амністія — це інструмент щодо злочинців, і для тяжких міжнародних злочинів вона взагалі не допускається. Держави зобов'язані розслідувати й карати воєнні злочини й не можуть підписати папірець «усіх пробачити й усе забути». Така угода буде в конфлікті з Женевськими конвенціями, з принципами ООН проти безкарності й з практикою Європейського суду з прав людини. Вона не змусить ані міжнародні суди, ані інші держави закрити очі на воєнні злочини росії.

Міжнародне право відразу визнає право жертви оборонятися. Коли в одному пункті пишуть «повна амністія для всіх сторін», це не просто замах на справедливість, це спроба заднім числом зробити вигляд, ніби провиною є і агресія, і оборона, а відтак вони однаково потребують прощення. Ні, це так не працює.

Зняття санкцій і повернення в G8 (п.13–14)

Росія не просто виходить із-під санкцій. Їй дають спільні проєкти зі США в енергетиці, інфраструктурі, ресурсах, перспективи в Арктиці. З чого б це? Це не лише не покарання. Це пряма винагорода за силу та заподіяне зло.

КОЛИ ТВІЙ ВОРОГ — рОСІЯ: ІСТОРИЧНИЙ ПАТТЕРН

Ми вже бачили у 1994 році Будапештський меморандум — так звані гарантії кордонів України в обмін на ядерне роззброєння, абсолютно ніяку реакцію «цивілізованого світу» на окупацію Криму і частини Донбасу у 2014 році (що абсолютно не дивує з огляду на реакцію на інші агресивні дії москви у світі на кшталт війни проти Грузії у 2008) з новими і новими витками агресії аж до повномасштабного вторгнення.

Схема завжди одна й та сама: агресія — тимчасові домовленості — пауза — новий удар.

Запропонований план просто легалізує окупацію, зачиняє Україні шлях до НАТО, реанімує економіку рф і її статус у світі, дає агресору час, плацдарм і нове гарматне мʼясо (на жаль, зокрема, і з окупованих росією територій України, що прямо заборонено Женевською конвенцією та Римським статутом МКС).

Глибше історичне тло — це кількасторічна агресія росії проти України, яка не мала перерви насправді навіть тоді, коли здавалося, що це вона.

У таких умовах новий напад не є питанням «чи», але абсолютно точно є питанням «коли і як».

Нагадаю, росія вже підписувала і ратифіковувала той таки Будапештський меморандум, Договір про дружбу з Україною, купу документів про повагу до кордонів.

ФІКТИВНІ ГАРАНТІЇ БЕЗПЕКИ

У плані написано про гарантії США й Заходу (п.5, 10), але ці гарантії умовні і в разі, якщо Україна зробить щось не так, як зокрема потрібно і новоявленому партнеру, а фактично тому ж таки агресору, наприклад, спробує силою звільнити свої ж території або завдасть удару у відповідь — гарантії будуть зняті. Усе залежатиме від політичної волі влади США, а не від чітких механізмів.

Паралельно з цим Україна відмовляється від НАТО (п.7), НАТО зобов'язується не розміщувати війська в Україні (п.8 ), а чисельність ЗСУ обмежується (п.6). В результаті маємо велику державу на межі цивілізацій без колективної системи безпеки, зі штучно ослабленою армією, поруч із імперією, яка не роззброюється і не змінює свого режиму. Це не про безпеку.

НАРОД ЯК СУБʼЄКТ І ТЕРИТОРІЯ НЕ ДЛЯ ТОРГІВ

Ключове для мене особисто: цей документ написаний так, ніби події в Україні розгортаються в компʼютерній грі. Україна типу така собі шахова дошка, а не країна з політичною нацією.

Ніхто із перемовників не передбачає прямого висловлення волі народу щодо територіальних поступок та майбутніх небезпек, вимагає від України погодитися на втрату територій і амністію для тих, хто знищував наші міста, вбивав і ґвалтував. Це не турбота про демократію,

це спроба створити всередині України максимальний хаос, розколоти суспільство, послабити державу і зробити її зручною мішенню для наступного етапу російської експансії.

Але є одне «але», якого автори плану не розуміють: в Україні нічого не вирішується без народу. Бачили ми вже і цих обіцяльників, і ці папірці.

Після такого «миру» Кремль матиме територіальні здобутки, зняті санкції та економічні бонуси, відсутність будь-якого трибуналу, ослаблену Україну поза сферою прямої адекватної комунікації з партнерами, можливість відкрито працювати з нашими політичними колами, а також із суспільством через медіа, гроші і агентуру.

І при цьому не вимагається жодна реальна демілітаризація РФ, не змінюється політичний режим, не ламається імперська ідеологія.

У таких умовах робити висновок, що росія більше не нападе — це або наївність, або свідома брехня. Я ставлю на друге. Історія показує: кожного разу, коли росії вдається уникнути покарання і ще й отримати вигоду — вона повертається по ще більший шматок.

Тому відповідь українського суспільства на такі «плани миру» може бути лише одна: ні капітуляції під виглядом компромісу, так — справедливому миру, де зло покаране, кордони відновлені, а Україна вільна і захищена. Умовно справедливому, бо ніхто не поверне наших загиблих і не відновить поранених тіл та скалічених доль.

Вони нас не знають. З їхніх «храмів демократії» дуже обмежений кругозір. Жодні угоди, намальовані десь за океаном чи в москві, не мають сили без згоди українського народу. А народ уже заплатив за право вирішувати свою долю.

Щодо української влади, то лякати нас важкими зимами не треба. Ми знаємо, хто ворог, але спочатку ступіться з дороги і дайте відбутися адекватному розслідуванню і правосуддю у справі про так звану «корупцію» в енергетиці, яка насправді мала б кваліфікуватися як державна зрада.