Думаю, сьогодні вже можна. Потужили, поговорили про зраду сторічної давнини. Послухали різноманітні думки від тієї, де Крути — це безглузда помилка, через яку загинуло 300 (а подекуди й 500 молодих людей) до такої, що попри весь драматизм ця трагедія не дала нічого, крім героїчного прикладу, не стала поворотною точкою у війні, не врятувала країну тощо.
Але давайте вже — по всьому. Словами класика «поплакала і — стоп! Фіалка розцвіла» (так-так, там насправді «стоп», а не «знов»...)
Крути, звичайно, були зовсім не тим, чим вони стали в попсовій історії. Нашої провини в невірному трактуванні події мало: міфи народилися ще з першими пореволюційними емігрантами — головно зусиллями Дмитра Дорошенка, який мав свої рахунки з урядом УНР і приписував йому аж занадто багато зрадоньки, — і закріпилися надміру частими порівняннями з трьома сотнями спартанців, які полягли під Фермопілами.
Сучасні українці винні тільки в тому, що не люблять перевіряти факти і натомість дуже люблять тужити.
Аби зрозуміти роль бою, що стався 29 січня 1918 року під Крутами, треба зробити крок назад, подивитися на повну картину, вийти за межі однойменної залізничної станції і збагнути мить того життя, що кипіло навколо. Треба усвідомити, що світ і Україна у ту хвилину оберталися не лише навколо Крутів. Насправді бої тривали у багатьох точках. Найбільший бій, як це часто буває і сьогодні, був дипломатичним. Окрім того, потрібно спростувати декілька міфів. Хоча б той, що під Крутами бились лише студенти і всі вони полягли — насправді учасників битви з українського боку було більше, ніж триста, і далеко не всі вони загинули у тому бою.
Тоді стане зрозуміло, що бій під Крутами не був стовідсотковою поразкою. Власне, беручи до уваги кількісну перевагу ворога, його втрати і здобутий результат, виходить зовсім навпаки. 4800 (за іншими даними — до 7000) червоногвардійців Муравйова проти українців чисельністю 400-600 осіб, серед яких бійці загону Вільного козацтва Армії УНР, офіцери (старшини) і юнацтво (курсанти) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, студентський добровольчий курінь Січових Стрільців, ймовірно — учасники інших формувань.
Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка - учасник бою під Крутами.
Не зважаючи на величезну чисельну перевагу ворога, українські військові змогли утримувати позиції впродовж п'яти (!) годин. В ході бою декілька десятків українців загинули, частина потрапила в полон і була страчена. Загальна кількість загиблих 70-100 осіб. Решта змогла уникнути оточення і відступити. Втрати ворога — до 300 осіб загиблими. Українським військовим також вдалося знищити колії та мости, що допомогло суттєво затримати просування більшовиків на Київ.
Бій під Крутами також не був суцільною зрадою. Попри розповсюджену думку, що офіцери дали драла з бойовища, а українські студенти билися з червоногвардійцями мало не голіруч, ситуація була геть іншою. Українські військові мали достатньо зброї і набоїв, аби вести бій, що тривав п'ять годин, а також 16 кулеметів, бронепотяг та бойовий потяг.
Два офіцера дійсно відбули до Ніжина, але це сталося ще перед боєм та з метою залучити до оборони станції українізований полк імені Тараса Шевченка, що дислокувався в місті. Щоправда отримати допомогу оборонці Крут не встигли.
Чим був бій під Крутами? Це був непересічний приклад героїзму і звитяги. У цьому немає жодного сумніву. Окрім того, це однозначно була трагедія, адже загинули люди. Молоді люди.
Якою була роль бою на залізничній станції Крути? Надзвичайно вагомою. Окрім того, що українським військовим вдалося на чотири доби призупинити просування червоногвардійців до Києва, вони дали дорогоцінний час українській дипломатичній місії в Бересті, аби вона змогла залучити на свій бік союзників та досягти визнання низкою країн, зокрема, Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарським царством Української Народної Республіки, як незалежної рівноправної держави. Згідно з підписаним згодом договором визнавались кордони УНР та надавалась військова допомога, яка на певний час дала змогу витіснити більшовиків на схід.
Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу, фото з сайту УІНП
Завдяки тому, що українські дипломати мали час і змогу заявити про свою позицію у Бересті, коли ситуація погіршилася і Україна втратила державність, Уряд УНР, витіснений закордон, визнавався іншими державами як екзильний. Його представництва були у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.
Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все 20-те століття. Сьогодні ми мало про це говоримо і багато хто про це не знає, але Україна мала шістьох екзильних Президентів. Останній з них — Микола Плав'юк — за погодженням з Українською Національною Радою, яка, провівши 14-15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україна, передав першому Президенту часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки і прапор 22 серпня того ж року. Саме тому Україна зокрема є і правонаступницею УНР.
Передача повноважень і атрибутів влади Президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком Президенту України Леоніду Кравчуку, фото з сайту УІНП
Тому, коли сьогодні говорять, що бій під Крутами був битвою за майбутнє, не варто сприймати цей вислів, як голослівний. Саме так воно і було.
Найсвятіша правда у тому, що українська армія під Крутами — впоралась, виконала місію.