Це ж було ясно давно. Тоді, коли наші співвітчизники почали виправдовувати своїх російських друзів і родичів, мовляв, вони ні до чого, вони ні на що не можуть вплинути, вони не мають нічого проти нас, лише проти нашого президента/уряду/МЗС/армії. Тоді коли почали звинувачувати у вбивствах українців не російську, а українську владу. Коли котрийсь маршрутник у Харкові чи у Львові вперше відмовив у безкоштовному проїзді за УБД фразою «Я тебе туди не посилав».

Коли львівські таксисти (не всі, звичайно, Боже збав, але я таких зустрічала неодноразово), казали нам «Та росіяни — нормальні люди, нас просто розсварили, бо наварюють гроші на війні», до того довго розповідаючи як добре жилося в СРСР (такому таксисту може бути років 30-35, але йому розповідали і він вірить). Як класно було в СРСР і на чому було побудовану цю «країну-мрій» можна почитати у багатьох моїх статтях: тут https://site.ua/…/20126/ чи тут https://site.ua/…/20126/, наприклад. Додайте сюди дешеве і смачне (хз чи смачне, порівняти було ні з чим — але то таке) морозиво — і картина одразу набуває інших барв.

Але про що я: як можна просити пам'ятати про події сімдесятирічної, сторічної давнини, того, хто не пам'ятає, що відбувалося п'ять років тому.

Як лежали лицями в землю із запнутими руками українські прикордонниці на Керченській переправі. Як росіяни блокували українські військові частини. Як застрелили першого українського військового біля його гуртожитку. Як закатували першого кримського татарина. Як російські ракети розвернули в бік Чонгару. Як над ним розсікали російські вертольоти. Як та місцева бабця кричала до них у небо «Діти, тільки не війна знов!». Як пішов перший «гумконвой» з РФ. Як після нього були ще сотні. Як до якогось із українських міст прибуло тіло першого загиблого воїна. Як після нього були ще тисячі. Як з території РФ українську землю почали поливати російські «Гради». Як російські військові планували підривати багатоповерхівки на околицях Донецька, щоб звинуватити у цьому українську армію. Як прибув перший борт з пораненими. І як черги з тих, кому не байдуже стояли годинами, аби здати кров. Як з російського «Бука» було збито іноземний боїнг. Як сімейна пара з Австралії в одну мить втратила трьох дітей і їх дідуся. Як жіночка з Краматорська у відчаї кричала на озброєних російських військових, які влаштували під її хатою засідку, щоб вони забиралися. Як її тієї ж ночі екстрено евакуювали звідти. Як вони стріляли під ноги п'ятирічному хлопчику Саші в Лисичанську, а він посивів, поки тікав від них.

Але «росіяни нормальні — нас просто розсварили». Тому вони проголосують.

Проголосують ще й тому, що важко уявити, як люди масово голосують не «за» мир, а сформулювати у межах бюлетеня всі нюанси і підводні камені такого «миру» просто не можливо. Проголосують, бо не хочуть аналізувати і вивчати досвід інших країн і власну історію, тому навіть не уявляють, як цей «мир» затягне зашморг на шиї України, і які у нього будуть наслідки.

Вони проголосують, не дивлячись на дівчину-вдову Yulya Kirillova, чоловіка якої вбили росіяни, коли їй було 20 і яка вчора стояла сама на пікеті проти референдуму. Бо насправді для них немає абсолютно ніякого значення її думка, хоча на позір вони і можуть їй поспівчувати — чого ж ні. Але вони «його туди не посилали». А те, що вони можуть жити мирним життям завдяки ньому — це для них ще питання. Ніхто з них не зможе поставити подумки себе на її місце і подумати, чи хотів би він миритися з ворогом після такого.

Так, я знаю, що в Україні є етнічні росіяни, які давно вже українці — політично. Їх дуже мало, але це не привід говорити, що їх немає. Знаю, що дехто з них поліг на полі бою від куль їх братів за кров'ю, але не за духом. Я знаю. Як і те, що Росія — країна-агресор. І так, це взагалі немає ніякого стосунку до того, є в Україні люди, які наживаються на війні, чи ні. Це навіть не має стосунку до мого переконання, що ключі до миру завжди знаходились не в Києві, а в Москві.

Це стосується лише того факту, що РФ — це країна-вбивця моїх співвітчизників і того, що про це ніколи, НІКОЛИ в житті не можна забувати. Аж доки ми не почуємо щирих слів каяття, а Україна і постраждалі українці не отримають репарацій. Хоча і після того я б не радила розслаблятися — з таким сусідом під боком потрібно завжди бути напоготові.

Та насправді все написане немає жодного значення. Як не мали для них значення і описані вище події.

Тому вони проголосують.

Якщо ми тільки дамо їм це зробити.

https://www.facebook.com/kavun.gala/posts/29597991...

Вдова і ветеранка Юлія Кірілова — фото Михайло Лебідь