— Збігів немає. Це дзвонили сказати, що збігів ДНК немає.
Олена тяжко зітхає і відкладає телефон. В її квартирі пахне знайомими мені запахами: це східні пахощі — ядучі і застояні. Горнятко, в якому вона їх підпалює, наповнилось прогореними ефірними маслами, від чого звідти тягне важким гірким духом. Мені хочеться сказати, що, якби його помити, пахощі знову б мали приємний аромат, але я не наважуюсь зробити це.
— Серед решток загиблих збігів ДНК немає, — знову повторює вона. — Не може ж так бути, що людина просто розчинилася. 
Я мовчу, бо знаю, що так може бути. Його тіло цілком могло б розлетітися на дуже маленькі шматочки, залежно від того, чим в нього поцілили. Я знаю такі випадки.
— Він з самого початку повномасштабного пішов воювати? — питаю я, хоча добре знаю відповідь. Але Олену тільки так можна переключити, якщо вона починає ходити колами.
— Так, так, не зміг сидіти. Батько ж його загинув ще в 15-му. Це малому тоді було тринадцять. Вони ще класом малювали на Великдень малюнки на фронт. От уяви, — вона махає рукою кудись у вікно. — Малювали малюнки на фронт, а потім він сам пішов воювати. Як довго вже йде ця війна. Сказав мені, що батя не сидів на сраці і він не буде. Я одразу подумала, шо він його долю повторить.
— Ми ще не знаємо нічого про його долю.
Олена уважно, дуже важко дивиться мені в очі.
— Надія — ще та сука. Розʼїдає здоровий глузд кожного, хто чекає. І, дивися ж, саме за неї вони і тримаються. А я не хочу. Розкажи мені краще щось, щоб я точно знала, що його вже немає на цьому світі, як не хочеш дивитися, живий він чи ні, — з розпачем на обличчі каже вона, дивлячись на мене пустими, трохи божевільними очима. — Розкажи мені про те, як якийсь зниклий безвісти виявився загиблим. Кажуть, це твоє — відбирати надію. Я за тим тебе кличу, а не за тим, щоб ти підживлювала цю марноту.
— Я не живлю надію і точно не даю марних сподівань. Я лиш констатую, що ми нічого не знаємо, Лєн.
Олена махає на мене рукою типу «який з тебе толк».
— Не хочеш ти мені допомогти.

Я їхала з Бахмуту, коли до мене подзвонила Таня, питаючи, коли я повертатимусь назад. Я вже декілька місяців жодної ночі не спала необхідну кількість часу, тож мала проблеми із концентрацією і сприйняттям. Не дуже зрозумівши питання, почала казати їй, що прям зараз можу розвернутися, якщо треба, бо не доїхала ще й до Покровська. 
— Ні, ні, — почала перебивати мене Таня. — До нас хлопчик прибув з Києва, треба йому речі забрати з дому і привезти. Можна я твій номер родичам дам — вони тебе наберуть і передадуть, а ти привезеш наступного разу?
— То ж я не раніше, як за два тижні буду.
— То й добре. Він тут вже надовго. Почекає. 
Його рідні чомусь так і не подзвонили, але коли я вже була на Сході знову, мені написала якась дівчина. Каже: «Мені ваш номер дали дівчата з бригади. Мій брат не виходить на звʼязок. Можете з кимось звʼязатися І дізнатися, де він?» Написала мені його імʼя і що звʼязку з ним немає три дні. Я здогадалася, хоч і не одразу, що мова очевидно йде про того ж таки хлопця з Києва.
Три дні без звʼязку це була норма. Бувало і більше. Бригада на той час брала участь у важких боях там, де того звʼязку просто не було. Я сказала про це дівчині. Вона ж відповіла, що майже не хвилюється, але хотіла б знати, чи все добре і чи йому часом нічого не треба. Вона попросила номер моєї картки, аби перекинути кошти на потреби хлопців. 
«Купите щось, їм же постійно щось треба. Ну і брат може щось попросить», — написала вона.
Я попросила зачекати, послалась на те, що я в дорозі й не можу скинути тієї ж миті номер картки, а тим часом вже писала до Тані з проханням допомогти знайти інформацію про людину.
Таня була навдивовижу швидка. Вона сказала, що зараз піде спитає і принесла новини впродовж пʼяти хвилин. 
«Він загинув, — якось безтурботно написала вона мені. — Родичам не сповіщай, воєнкомат скаже». 
Я не знала, як далі бути, що робити, як тепер спілкуватися з цією сестрою.
Вона писала мені ще декілька разів. Спочатку питала про брата, передавала вітання на випадок, якщо я його зустріну, просила номер картки. Я уникала відповідей, казала, що всім всього вистачає. Потім дівчина перестала писати, і я подумала, що вона про все дізналася. Але згодом, може за тиждень чи два, написала знов і я зрозуміла, що вона не знає. На бога! На що я сподівалася, коли питала Таню, щоб тепер отак мучити свою совість? Що вона скаже мені, що він живий, що просто немає звʼязку, що загубив телефон?
Я не бачила його смерті. Я не мала права говорити про неї, почувши від інших, я взагалі не мала права про це говорити. І не говорила.
Він пробув на війні два тижні.

— Бо, коли я давала ненароком надію, я шкодила людям, Лєна, — після довгої мовчанки кажу я. — Я не забираю надію, а просто більше її не даю.
— Як до тебе ходила Ольга за чоловіка питатися, ти їй одразу сказала, що загинув. Ти ж якось побачила? Чого мені так не скажеш? 
— Бо я не знаю. 
— Прокляття, Галю! Прокляття якесь це все! Ця війна! Це все, що навколо! Чого мені ніхто не скаже? Я ходила по всіх вже: командирах, побратимах його, гадалках. Як людина може просто отак зникнути? Троє їх було, троє! Одного вбили, один живий, а мого нема, щез, провалився! — вона моторошно кричала, зриваючи голос. — Так і хлопці, які з ним служили, кажуть: один бачив його потім, інший каже, шо загинув. І гадалки теж. Одна каже, бачу його живим, десь в лісі, а друга на фотографію глянула — нема, каже, його серед живих. То де ж він подівся? Може втік? Може злякався і втік? Та ж він був не з таких… Він би бій не покинув, — вона почала стишуватися і схлипувати.
— Не з яких «таких», Лєна? Не з яких «таких»? Що ти говориш, подумай! Ти може думаєш, що у сміливого страху немає? І що цей страх не може оволодіти тобою повністю? Коли свистять кулі і снаряди, а навколо тебе літають руки і щелепи, які вже не належать їхнім власникам? — репетувала тепер я. 
— Як же ж воно так?
— Ти ж для правди мене покликала! Як же ж так… Не думай ні про свого, ні про інших, так вони вчинили, чи не так, зважилися б на якийсь крок, чи ні. Там часом одні інстинкти керують. Там на звіра може перетворитися наймотивованіший і найрозумніший. І саме цей звір часом і рятує людину. Не тобі судити, хоч ти і мати.
— То думаєш, шо таки втік?
Я думала, що таки втік. Тільки в який бік побіг?

Та жінка підійшла до мене біля однієї з центральних станцій метро. Стояв теплий осінній день — один із тих ласкавих і сонячних, після яких наступають якісь непропорційно холодні вечори, тож перед тим, як вийти надвір, потрібно добре думати, що одягнути. 
Вона була біженкою, і я мала віддати їй ліки. Жінка спитала, чи зі мною можна поговорити на одну делікатну тему. Я мало знала про неї і не уявляла, що саме вона хоче обговорити.
— У мене знаєте, син на фронті загинув. Ну, зник безвісти. Але там хлопці з ним в посадці були. То кажуть, що загинув. Витягти тіло не змогли. То я навіть не поховаю своєї дитини. Розумієте?
— Розумію. 
Ми присіли з нею на прогріту сонцем огорожу входу в метро. 
— І от. Загинув він два місяці тому. А тиждень тому наснився. Каже: «Забери мене звідси, мамо, я під гілками лежу». Понімаєте?
— Понімаю.
— Так от я тепер узнать хочу. Що мені робить?
— А що вам робить?
— І я от думаю: шо мені робить? — жінка поставила лікоть на коліно і підклала долоню під підборіддя.
— Вам нічого не треба робить, — трохи подумавши відповіла я.
— Так він же просить. Я, було, якось і змирилася з тим, що вже він там. А тут сон такий.
— Я вам одну річ скажу, — повернулась я до неї. — Його вже в тому тілі нема. Якщо він і правда прийшов до вас, то може й привʼязався до того місця. Та це не на довго. 
— Що значить «не на довго»?
— Я не знаю у що ви вірите. Але, якщо так тим сном спантеличилися, то, значить, не все так просто для вас, мабуть. Коли прийде час йому покидати цей світ у всіх своїх проявах, він піде. А час цей неодмінно настане. Не лише тіло піддається стресу, а й душа. Дайте цьому побути так, як воно є. Навряд чи він сам би хотів, щоб його витягали будь-якою ціною, чи щоб хтось загинув при евакуації його тіла.
— Він би точно так не хотів. 
Вона ще трошки посиділа тихо і почала збиратися, намагаючись запхати коробку з ліками у невеличку дамську сумочку. Я мовчки простягнула їй заготовлений заздалегідь пакет.
— Знаєте що? — сказала я їй майже наостанок. — Я теж це все ненавиджу. Що з чимось треба миритися, щось витісняти, про щось забувати. Але є речі, які в цьому моменті неможливо змінити. Є тіла, які ми не можемо забрати, і життя, яке в них було, не можемо повернути. І, якщо ви мене спитаєте, я вважаю, що це абсолютно несправедливо, що ви таке маєте переживати. Це абсолютно несправедливо.
Я опустила очі долу, а вона просто мене обійняла. Мені здається, у ту мить я знала про природу несправедливості усе. 
Від жінки пахло якимись дуже свіжими парфумами і здобою. Я не люблю, коли люди пахнуть їжею, але цей запах був приємним. Я подумала, що вона випікає щось для молодших дітей або онуків. Я чомусь хотіла, щоб так і було, але не стала питати.
Так ми і стояли декілька хвилин, доки мовчки не розійшлися.

Дані профілів ДНК не збігалися. Свідчення суперечили одне одному. На місто насувалася ніч. Ми з Оленою дивилися у вікно старої хрущовки і мовчали. Іноді треба просто побути поруч. 
Її сина звільнили з полону дуже холодного дня взимку 2023 року.