Час шалено тисне на мене. І я нічого не встигаю. Особливо писати. Для мене це мука, бо, по-перше, мені треба і є про що говорити, а по-друге, це моя майже фізіологічна потреба.

Через брак часу мені доводиться писати сьогодні не про сьогодні, а про «позавчора» чи про «тидждннь тому». Але вже як є.

Вчора (вже фактично позавчора) у нас був дуже чотирилапий день.

Він почався із знайомства з вовчиком, який працює над розмінуванням територій і пошуком людей під завалами після бомбардувань. Ця неймовірна тварина декілька днів поспіль працювала над одним з таких завдань, тому мирно спала, доки навколо і буквально на неї ми складали все необхідне військовим, зокрема, й металошукач.

- Може йому важко? — запитала у господаря Іра.

- Він — солдат, і стерпить все, — почули ми у відповідь.

Вовк, до речі, має декілька нагород від різних військових бригад за службу. Кого і у яких умовах він знаходить не розказуватиму проти ночі.

Звичайно, свої смакотулі він від нас отримав.

Далі ми їхали в Мощун. Проїжджаючи через Горенку, побачили собак, що живуть біля побитої русньою пожежної станції. Нагодували і напоїли. До слова, якщо даєте собакам чи котам сухий корм (ми давали і сухий, і вологий), налийте їм води або переконайтеся, що їм є звідки пити.

А в самому Мощуні знайшли на згарищі трьох котиків. Приласкали, нагодували — їм також потрібна допомога.

Ми регулярно розвозимо корм тваринам у постраждалі від російської агресії населені пункти, але чомусь ніколи не доходять руки про це писати.

Вони вірні й віддані. Вони чекають господарів, навіть, якщо ті виїхали, а їхнього будинку вже немає. Це завжди окремі історії. І це якийсь зовсім інший світ.