Я сподіваюся бути гідним і достатньо гучним голосом якщо не для всього світу, то хоча б до тієї його частини, яку називаю своєю.

«Дорогі друзі! Я буду відвертою. Виступати перед вами, представляючи свою країну — завжди дуже хвилююче для мене. Але останні місяці й особливо тижні були екстремально складними для нас. Посилені атаки на українські міста, загибелі дітей, які нараховувалися десятками. На мене і моїх колег, як і на всіх українців це справляє дедалі важчий вплив. Ми думали над тим, чи їхати нам не у найкращому ментальному стані на зустріч із вами. Але зрештою, ми вирішили, що це неймовірно важливо — нагадувати про війну в самому серці Європи там, де ми маємо змогу, допоки наші воїни тримають позиції в окопах тижнями і навіть місяцями. Я не з ними зараз у траншеї, тому я маю бути їхнім голосом, незважаючи на те, що переживаю всередині.

Я маю говорити правду. Бо у брехні багато прийомів. А у Правди — лише один — говорити. Наприклад щодо того, що поки росіяни по всьому світу проводитимуть свої дивні паради з портретами загиблих військових — Другої світової і сучасної війни, яку вони ведуть проти України, я отримую від наших правозахисників страшні свідчення українців, які були в полоні в окупації і вони жахають далеко не лише жорстокістю, на яку здатен наш ворог. Моїм землякам, які перебували у полоні в окупації росіяни говорять наступне: „Нашою метою є повне підкорення України, щоб вже вашими руками завойовувати Європу та будь-який інший куточок світу, як це вже бувало не раз“. Ці свідчення задокументовані та непоодинокі.

Ось яким є їхній план. І вже зараз на окупованих територіях вони проводять мобілізацію, аби наші ж співпромадяни воювали проти нас. Хтось, для кого війна почалася з 2014 року і хто тоді був дитиною, наприклад у Криму чи в окремих районах Донецької та Луганської областей, може потрапити під вплив пропаганди і виконувати злочинні накази. Більшість звичайно намагається уникнути цього або втекти. Однак тенденція лякає.

Разом з тим, я запевняю вас, що, не дивлячись на політичну ситуацію в світі та неоднозначну поведінку деяких партнерів, українці не мають наміру здаватися чи відмовлятися від своїх територій і людей. Щодо цього я розкажу вам дві короткі історії.

У нашій профспілці Платформа військово-безпекових профспілок України є активістка. Її звати Світлана. Всі її рідні чоловічої статі — військові. Чоловік, двоюрідний та рідний та брати. Чоловік зараз воює на північно-східному напрямку, двоюрідний брат лікується після того, як упродовж 28 діб майже без води та їжі утримував позиції української армії в окопі, а брат зник безвісти на полі бою.

Життя Світлани окрім роботи, виховання дітей і постійного очікування сконцентроване навколо пошуків найріднішої людини — загиблої чи живої чи полоненої. Світлана знає всі процедури, вона майже щодня відвідує державні органи, Генштаб, омбудсмена. Якби її відпустили, вона б власноруч поїхала б шукати тіло брата на територію, за яку він воював і яка зараз знаходиться під контролем росіян. Але це звичайно неможливо, бо це означало загибель для неї самої.

Цього тижня Світлана йшла на чергову зустріч із чиновником, відповідальним за пошук зниклих безвісти. Вона підійшла до мене усміхнена і попросила позичити їй мій червоний пасок, щоб вона могла виглядати ще ефектніше у своїй вишиванці на цій зустрічі. Я дивилась на неї і не розуміла, де попри таку страшну трагедію, вона знаходить сили на те, щоб лишатися прекрасною жінкою, лишатися самою собою. Це виглядає як грандіозний і неймовірно красивий акт непокори обставинам, у які її поставив ворог. Коли я думаю про це, я хочу бути певною, що я, моя робота і служіння гідні Світлани і таких людей як вона.

Інша історія трапилась, коли ми з Іриною Ірина Абисова прямували сюди. Ніч у потязі до Польщі, звідки ми можемо летіти в інші країни, була черговою страшною ніччю для Києва та інших українських міст. Київ зазнав чергової масованої комбінованої дронової та балістичної атаки. Один дрон „Шахед“ росіяни направили просто у житловий будинок в середмісті. Там загинула жінка та її син. Шість інших людей (серед них 4 дітей) постраждали. Жінка була волонтеркою, яка мала на перетримці десятьох врятованих раніше котів. Тіла чотирьох тваринок рятувальники знайшли майже одразу. Також виявили та відправили на лікування сильно постраждалого обгорілого котика. Рятувальники, армія та поліція не припиняли розкопок, аби знайти усіх тварин — мертвими чи живими.

І знаєте що? Це завжди буде нашою перевагою над ворогом — повага і любов до усього живого, до будь-якої живої істоти, яка потенційно може опинитися в біді. Якби ви колись побачили, як на руїнах розбомбленого будинку, ризикуючи потрапити під повторну ворожу атаку, троє дорослих чоловіків реанімують кота, ви б повернули собі віру в людство і людяність.

Так, якщо ви втрачаєте віру в людство, просто будь-якої хвилини подивіться вбік України. Там зараз одночасно відбувається найжахливіша трагедія сучасності та торжество людського духу над будь-якими обставинами.

Як останній підрозділ, який на початку Другої світової війни обороняв Європу з фортеці Кале, яка знаходиться зовсім недалеко звідси, силами найпрекрасніших представників людства ми боронимо Європу від трагедії, яка не має права повторитися. Тож я тут, щоб нагадати вам, шановні колеги, що в Україні зараз ведеться битва за майбутнє. Майбутнє світу, майбутнє кожного з нас.

Дякую вам за увагу!»

Брюссель, 10 травня 2025 року.

Генеральна Асамблея EUROMIL — European Organisation of Military Associations and Trade Unions (переклад з англійської).

________________________________________________