Взагалі не дивуюся тезам хуліо щодо України. Зізнаюсь, дуже і не вчитувалася, але пробіглася, звичайно. Ні, це не той випадок, коли «нє чітал, но осуждаю». Це той випадок, коли навіть у найгостріших і найцитованіших тезах не бачиш нічого нового і не хочеш переводити час на вчитування у безглуздий текст.

Вони не можуть існувати без України, без Києва. Для них це основа їхньої державності, основа ідеології, створеної не без допомоги українців, як завжди. Гадаю, про роль Феофана Прокоповича у формуванні ідеологічного підґрунтя для укріплення імперії не варто нагадувати. А раптом ви пропустили цю історичну сторінку, то надолужуйте, бо це важливо.

Колишня колонія обросла землями поневолених, а то й знищених народів і перетворилась на метрополію. Метрополію, яка століттями намагається довести всьому світу, а головне — нам, своє право на існування. Вони упевнені, що це право їм забезпечить володіння Києвом. У них декілька разів був шанс створити нову державу. Сказати: так, частина наших територій — колишні колонії Русі, але тут живе багато народів зі своєю унікальною культурою, тож на цій основі ми будуватимемо державу. Але вони обрали інший шлях. І цей шлях створює вічну загрозу нашому існуванню. І не лише нашому.

З часів Андрія Боголюбського вони живуть на краденому. Станом на умовне сьогодення, вони тільки поглиблюють цю практику, закопуючись у глибші історичні шари, коли, скажімо вивезеними з курганів України скарбами ілюструють «культуру Сібірі», роз'їжджаючи з ними світом, як зі своїми власними.

Тож доки вони існують, вони ніколи не вгамуються щодо України. Відкиньте сумніви: цей ворог — давній.

Це не «щось новеньке» і не «та у нього зовсім мізки поплавилися». Вони так вважали завжди. Без України, без Києва їхня так звана «тисячолітня імперія» — колос на глиняних ногах. Нічого дивного у тій статті, повірте, немає — вона цілком закономірна. Хтось дивується, що він це вголос сказав. Так слова — пусте. Дії — от, що важливо. Якщо ви в курсі подій у Києві 1169 року, у Конотопі 1659 року, в Батурині 1708 року, у Вознесенську 1920 року, в Гереженівці 1933 року, в Донецьку 2014 року, то вас не повинна дивувати якась писанина.

Чи потрібно нам щось особливе тепер робити? Та все як завжди. Зрозуміти нарешті, що ця війна розпочалася не сьогодні і триватиме ще бозна скільки. А відтак нам потрібно міцнішати кожного дня. Приростати знаннями, заглиблюватися в історію, відстоювати мову. Ми не взялися нізвідки. Культура за культурою, цивілізація за цивілізацією нашаровувалися одна на одну, доки не постали ми. Отут, на своїй землі. Все це має стати на місце в головах. Усвідомити, що тільки власна країна зі своїм унікальним історичним шляхом може вберегти народ від трагедій, на кшталт Голодомору. Що без розуміння історичних і культурних основ неможливе процвітання і добробут.

Я хочу наголошувати на цьому кожного разу, коли висловлююсь публічно, як Катон Старший, який завершував будь-яку свою промову відомим висловом про Карфаген.

Не забуваймо, що стіни Софії Київської говорять до нас хоч і давньою, а таки українською мовою. «А ворогів моїх трясцею оточи», – накреслив там майже тисячу років тому невідомий киянин поряд із проханнями, прокляттями і молитвами сотень інших киян. Справжній ворог, який тепер на все це зазіхає, тоді ще навіть не вродився, не постав зі своїх східних боліт.

Липневе:

25 липня — річниця тріумфального бою Армії УНР, про який забули

Без п'ятирічок і колгоспів: за що 70 років тому заборонили вірш «Любіть Україну!»