site.ua
топ-автор
  • 4 місяці тому
  • Наука
  • 4 719
  • 223
  • 3
  • 36

Після впровадження мовного законодавства в Україні й окремих його положень, що почали діяти нещодавно, до “аргументів” російськомовних борців проти абсолютно логічного і справедливого панування української мови у різних сферах життя громадян, додалася дивна вимога розмовляти чистою літературною мовою. Мовляв, українцям потрібно відкинути всі діалектизми, перестати послуговуватися місцевими говірками і ніколи не припускатися помилок - от тоді вони можуть хоч на щось претендувати.

Дивною ця вимога видається одразу із декількох причин, але ще більш недолугий вигляд вона має, коли виходить із ротів тих, хто тільки думає, що говорить російською (ба - літературною російською!), а насправді послуговується короткими реченнями й напрочуд обмеженим словниковим запасом, неправильно вживає прийменники і відповідно кострубато відмінює іменники, числівники й займенники, які ними супроводжуються, навіть не здогадується про існування питальної частки “ли” й способів її застосування (вживання при цьому частки “или” на початку речення особливо веселить), а наголоси взагалі ставить, де заманеться.

Вочевидь, наслухавшись цих неадекватних вимог, дехто з українців боїться переходити на українську, аби, за їхніми ж словами, певним чином не спаплюжити мову. "От підтягну все - тоді й буду спілкуватися українською!" Ти чи можливо це без реальної практики?

Тут є два принципових моменти. З одного боку, українці часто за неправильне вживання мови сприймають діалектизми свого регіону, розмовні говірки тощо - зазвичай це навіювання, про які йшлося вище. Хоча їхнє застосування абсолютно вписується у межі норми. З іншого - на цьому часто-густо й спекулюють. Коли, скажімо, невміння правильно застосовувати відмінки покривається таким звичним “ну, а у нас у [тут можна вставити назву села, міста чи цілої області] говорять так”.

Передають куті меду й пуристи, які часто намагаються максимально обмежити мову, зневажають діалекти, відкидають цілі словники, які їм не подобаються з тієї чи іншої - зазвичай вузько ідеологічної - причини. Так, у словниках дійсно є проблемні моменти, але не можна просто взяти й вимести, викинути все, зокрема й роботи видатних українських мовознавців, таких як Агатангел Кримський чи Сергій Єфремов. Свої зверхні й не завжди доречні поради вони оприлюднюють тоді, коли мовець навіть не підозрює, що його цієї миті рецензують й оцінюють, тому це зазвичай викликає негативну реакцію й справедливе бажання захищатися - скажімо, під час дружньої бесіди чи коментування певної події у соцмережах.

Як людина, до кола професійних інтересів якої входить все, що стосується Слова, як такого - а це і мови, і історія книги, і різноманітні культурні феномени, пов'язані з ним - я не можу розділити такий підхід.

Жоден народ не спілкується стовідсотково чистою літературною мовою. Кожна мова, якою послуговується навіть невелика за чисельністю нація, має діалекти й говірки. Кожна мова віддає і вбирає, якщо вона жива й не перебуває в ізоляції.

Тут на думку спадають і французька зі своїми незвичайними діалектами, й те, наскільки італійська у Флоренції відрізняється від італійської у Неаполі, і навіть техаський діалект американської англійської, який часто є приводом для жартів й мемів у масовій культурі. І ніхто біди з цього не робить - швидше, навпаки.

Тому й українську, яка має багато діалектів, складну історію розвитку, але разом із тим є сучасною мовою із мільйонами носіїв, просто неможливо й навіть шкідливо законсервовувати на рівні 1910 року в межах певного етнографічного регіону.

А відтак, я не вважаю доцільними й хоча б мінімально аргументованими подібні претензії ні від борців проти української, а ні поодиноких пуристів, які намагаються її тим чи іншим способом обмежити.

Окрім іншого, не варто забувати, що справедливою є не лише протиставлення “правильно - неправильно”, а й “рекомендовано - не рекомендовано”, “доцільно - недоцільно”. А відтак у коментарі на Фейсбуці ви точно можете відійти від стандарту, притаманного науковим текстам.

Якщо ж ви боїтеся припуститися помилки, рішення дуже просте: вчити мову. Вчити її все життя і розвиватися разом із нею.

Принагідно хочу поговорити про помилки, на які я найчастіше натрапляю у текстах, незалежно від того, чи це журналістська стаття, яка мала б проходити етап редагування, чи пост у соцмережі. Й, можливо, певним чином "розрулити" це для вас, якщо ви теж маєте із цим проблему.

Однозначним лідером є вживання займенника “їх” (родовий відмінок займенника третьої особи множини “вони”) у значенні присвійного займенника. Тобто його вживання замість присвійного займенника “їхній”.

Насправді питання досить дискусійне, й деякі мовознавці допускають рівність між цими двома словами. Хоча мені тенденція розділяти їхні значення здається більш логічною. Натрапити на “їх” у значенні присвійного займенника можна навіть у поезії класиків, але, зауважу, що поети й не на такі жертви готові піти заради рими і ритму. “Їх пісні ідуть по людях, Всяк пісні ті переймає,” - читаємо у Лесі Українки.

Однак, якщо ви таки хочете розібратися, то зробити це досить просто. Слово “їхній” (їхня, їхнє, їхні) уживається, коли потрібно позначити щось приналежне умовним “їм”. "Усі вони наче живі вставали в моїй уяві - хазяїн, хазяйка та їхні діти" - Михайло Коцюбинський. “ Їхній” відповідає на питання “чий?”. Натомість займенник “їх” відповідає на питання “кого?”, “чого?” або “що?”.

Подивіться на назву цієї статті. У ній проглядається цікавий момент, про який йшлося вище - доречність виправлення. Хоч у цьому випадку дійсно потрібно вживати слово “їхній”, мені ніколи не траплявся цей лайливий вислів у такій формі. Навіть у Нечуя-Левицького бачимо “Ви ж голова, – здержував Чабанця десяцький. – А матері їх ковінька! А що мені до того?”

Чи є зміст виправляти лайку? Так вона ж уже є лихослів’ям і не претендує на те, аби її вважали за норму.

До того ж кола належить плутанина з “їм” та “ним”. Коли вживається “він їм маніпулює” замість “він ним маніпулює”. Розплутуємо за тим таки принципом. Слово “їм” (якщо це не одна з форм слова “їсти”) відповідає на питання “кому?”, “ним” - “ким?”.

Ще однією на диво розповсюдженою помилкою є широковживане словосполучення “мова йдеться”. Чи не щодня чую його у виступах політиків й активістів, бачу на сайтах держустанов і новинних матеріалах.

Тут потрібно запам’ятати, що правильними варіантами є словосполучення “мова йде” та окреме слово “йдеться”. При цьому, якщо вживання “мова йдеться” є однозначно помилковим, то для двох правильних варіантів є рекомендація (згадайте про протиставлення “рекомендовано - не рекомендовано”). Так от теоретично просте “йдеться” буде стилістично кращим варіантом.

Також у тих, хто нещодавно перейшов на українську, є проблема із утворенням імперативів (наказового способу дієслів). Помилково, намагаючись надати деяким звукам зайвої твердості, мовці пишуть або вимовляють заклик, скажімо “мовчіть” з “и” замість “і”. Таким чином цей заклик перетворюється на індикатив (дійсний спосіб дієслова), що передає реальну дію. У такому випадку це дієслово у формі теперішнього часу, третьої особи однини - “він мовчить вже понад годину”.

Або ж навпаки, намагаючись пом’якшити ту ж таки “ч”, іноді виникає бажання додати м’який знак туди, де його бути не повинно, скажімо, у слово “плачте”.

Цей пробіл легко заповнити, перечитавши правила творення наказового способу й запам’ятавши, що у наказовому способі у множині дієслова мають закінчення -іть, -імо, (іноді -мо, -ьмо, - те, - ьте).

Найважливіше у вивченні української, як і будь-якої іншої мови - це практика. Саме тому для опанування мови необхідні спілкування, аудіювання та читання. А відтак, не застосовуючи мову в реальному житті, швидше за все, людина так ніколи її й не опанує. Тож відкиньте сумніви!

gala.kavun
Gala Kavun

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації