Восени 1708 року французькі газети "Gazette de France", "Paris Gazette", "Lettres Historique", "Mercure historique", "Clef du Cabinet" виходять зі страшними заголовками і моторошними статтями, що описують події в Україні: «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістрях шабель», «...страшний цар жадібний до крові в Україні», «Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів», «Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства».

Про таке розповідають історики. Як їх запитати, то вони також розкажуть, що рівно 310 років тому всі мешканці гетьманської столиці — Батурина — були вирізані до ноги. Московське військо не пошкодувало ні старого, ні малого. Були знищені чоловіки, жінки, немовлята.

Як сталося так, що укріплена фортеця, що змогла довгий час оборонятися, у якої не було браку їжі та води, на захист якої стали і чоловіки, і жінки, фактично в одну мить перетворилась на руїну? Кажуть, що історія нас нічого не вчить, що ми весь час наступаємо на ті самі граблі. Вона би вчила, а ми б не наступали, якби ми її знали і вміли робити висновки. Якби пам'ять про Батуринську трагедію, як і величезну кількість інших подій, не не намагались століттями витравити з народної душі.

Тривала багаторічна Північна війна — офіційно між Московським царством і Шведською імперією. Фактично — вона була такою ж світовою, як і ті, що відбувалися у 20-му столітті. У неї були втягнуті Данія, Норвегія, Саксонія, Королівство Англія, Королівство Великої Британії, Ганновер, Нідерланди, Пруссія, Річ Посполита — ясна річ з територіями і населенням, які підпорядковувались цим країнам.

Україна, ясна річ, була жертвою цієї війни, адже кровопролитні бої тривали саме на її землях, і дуже часто, як це не раз бувало, здійснювались силами самих же українців. Але разом з тим їй випав шанс об'єднати свої території під однією булавою та вибороти самостійність.

Спочатку все до того і йшло. Петро І, що отримав свою владу, спираючись на підтримку Мазепи, дав йому певні економічні свободи та навіть одноосібне право розпоряджатись землею. Козаки беруть фортецю Кизикермен на Півдні (це моє рідне місто Берислав, що на Херсонщині). На прохання московитів, війська Мазепи входять на територію Правобережної України, аби допомогти полякам придушити постання, й лишаються там, а згодом вже доходять до Волині і Галичини.

Та якоїсь миті ситуація змінюється. Петро зраджує Мазепу. Саме так, а не навпаки. Цар підписує угоди з новими союзниками, які були вигідними йому на той момент, наказує віддати зайняті території полякам, починає обмежувати економічні права, прагне вивести українські міста з-під влади гетьмана — що й не дивно, Московії потрібні все більші кошти і ресурси на ведення війни. Козаків Петро І хоче перетворити на драгунів, фактично ліквідувавши козацтво як таке. Внутрішні чвари, вічна боротьба козацької старшини за булаву, бажання духівництва дістати більшого впливу і влади тільки погіршують ситуацію.

Шукаючи виходу, Мазепа укладає договір зі шведами. Петро І бажає помстити. Він направляє для розправи над гетьманською столицею військо на чолі з Меншиковим. Тривають бої, московити палять передмістя, але дістатися фортеці вони не можуть. Козаки успішно обороняють свою твердиню, а ворог несе втрати. Шведи вже на підході, залишилося протриматися зовсім трохи.

Разом з тим, серед оборонців Батурина з'являються поодинокі голоси капітулянтів. Вони бояться, а може і люблять царя, вони не розуміють, за що бореться Батурин, вони пропонують здатися, не дивлячись на те, що перемога вже близько. Вони хочуть відкрити браму міста і сісти за стіл переговорів. Ці голоси придушуються швидко переважною більшістю тих, хто не хоче здавати місто, і розуміє, що цар прислав військо не для переговорів, а для кари — вже за декілька днів світ дізнається, наскільки вони були праві.

Так, виступ капітулянтів придушується швидко, але не достатньо суворо. Серед них — отаман Іван Нос, головний «всєпропальщік» Батурина. Його прив'язують до гармати та залишають чекати на гетьманський суд. Біда в тому, що Нос знає Батурин, як своїх п'ять пальців і страшно хоче вислужитися перед царем. Він направляє до московського табору свого сотника Соломаху з інформацією про таємний прохід у самісіньке середмістя.

Вже за декілька годин московити з'являються на оборонних мурах Батурина. Містяни, очолювані місцевим дияконом та його донькою, кидаються до таємного проходу, але стримати навалу ворога вони вже не можуть.

За дві години гетьманська столиця була спалена та розорена. Голодні московити, виївши і випивши все, що знайшли в хатах батуринців, розпочали страшну різанину. П'яні солдати трощили голови, ґвалтували, мордували будь-яку живу істоту, яку знаходили у місті. Вік чи стать не ставали перепоною — швидше навпаки. Про це свідчать не лише слова очевидців. У 2005 році під час розкопок у Батурині були виявлені спільні могили зі скелетами жінок і дітей, похованих разом без здійснення християнських обрядів, з пробитими головами і розтрощеними кістками.

Люди намагалися сховатися у церквах, тому московити просто знищували їх. Їм було байдуже на те, що перед ними — християнські, ба, православні святині. Вони вибивали двері, вбивали людей, нищили майно, грабували те, що потрапляло під руку, зрештою спалювали те, що залишалося.

Ще добу, під пильним наглядом Меншикова, тривали катування і страти оборонців Батурина. Багато трупів потім було прип'ято до дерев'яних дощок і спущено річкою Сейм, аби сповістити Україну про те, що Батурин знищено, аби нажахати і припнути вільний дух і вільну думку.

А Нос що? За цю зраду він отримав грамоту на полковницький чин від Петра І.

Чи був це перший «нос» в історії України? Ні. Чи став він останнім? Ні. Чи завжди капітулянти, що бажали завершити війну будь-якою ціною, приводили країну до страшних трагедій? Так. Відрізнялися тільки масштаби втрат. Батуринська трагедія — це 15 тисяч. Голодомори 1921, 1932-33, 1947-48 — це мільйони. Бо ми не знаємо своєї історії і не вміємо робити з неї висновків, хоча вона і намагається навчити нас.

Чи сильно змінилася ситуація за ці 310 років? Чи сильно змінилися українці? Чи змінилися наші вороги? Та, ні, віз і нині там. Чи можна було зробити висновки за ці 310 років? Добре, не за 310 років — там же було 100500 причин не знати історію. А за крайніх 25, ок, за крайніх 5 — з відкритими архівами, з доступом до інформації?..

То стежте за «носом», панове, за кожним його рухом і словом. Ким би він не був: політиком, артистом, комедіантом, лікарем — не ведіться на його вмовляння. Бо він від царя отримає чин, а ми що отримаємо? Читайте вище.

Не я прошу, духи предків — отих, розіп'ятих в Батурині, стають зараз перед нами і кажуть «слідкуйте за Носом». І за сотником його — «Соломахою» — теж стежте.