Як вчора ФБ розривався від криків на кшталт «мені соромно жити в такій країні», так сьогодні мої друзі і друзі друзів починають усвідомлювати, що самі стали учасниками, якщо не спецоперації, то експерименту. Експерименту, який триває століттями насправді.

Ніби після якогось затуманення чи бучного гульбища, повертається усвідомлення того, що сталося. Усвідомлення того, що нашими емоціями скористалися. Що негідні дії невеликої купки людей ми перенесли на весь народ і всю країну. Абсолютно незаслужено.

Бо у той самий час у різних куточках країни хтось допомагав ближньому, хтось рятував життя в операційній, хтось вирішував проблеми звільнених полонених, хтось забирав із притулку собаку, хтось приймав дзвінки у службі довіри, хтось відправляв кошти на лікування важкохворої дитини, хтось тяжко працював, хтось захищав спокій інших на фронті. Все це теж робили українці. Але хтось вирішив, що «справжнє лице» народу має той, хто в ту секунду кидав камінь у вікно автобуса.

Відкриваються різні подробиці, деталі, виявляється, там були провокатори і більшість затриманих навіть не місцеві жителі.

Виходить, все не зовсім так, як це подавалося вчора. І єдиний прикрий факт, який лишається фактом — це те, що у день Гідності дехто з нас кричав «Ганьба» — чомусь всьому народу і всій країні.

І знаєте що? Я все своє свідоме життя живу у вільній Україні. Без окупації, кріпацтва, Валуєвського циркуляру і Емського указу. І все життя я чую одне і те ж від різних людей: «мені соромно жити в такій країні», «у ЦІЙ країні не можуть зробити нормально», «от вам і українці», «яка там ми Європа» і решта, решта, решта. Тільки після цих слів ніхто не кається і не побивається, не просинається, як у передфінальній сцені «Парфумера», намагаючись викреслити із пам'яті власні слова. І воно просто нашаровується одне на інше.

З пуп'яночка. Тебе труять цим із початків. Це говорять прості перехожі, родичі, знайомі батьків, вчителі, пасажири у громадському транспорті. Якщо говорять, то можливо це правда? Ні, ніколи. Це ніколи не правда, якщо зайти трохи далі й розпитати, у чому їх проблема. Реформа, яка не виправдала сподівань, хоча людина могла і не скористатися її перевагами, а лише почути про чужий досвід. Чиновник, який робить щось дуже повільно, хамовита жіночка у конторі, що замінила ЖЕК. Так, вони теж українці і почасти представляють Україну. Але це ж не вся країна, не весь народ. Це навіть не вся сутність тих людей, бо у якійсь іншій ситуації вони можуть повестися зовсім по-іншому.

І навіть, якщо відбувається щось добре, оці перехожі, родичі, знайомі батьків, вчителі, пасажири продовжуватимуть шукати... ні, не зраду. Зло. Вони шукають зло, а воно їх.

Такі ситуації, як вчора, живлять цього внутрішнього монстра, цього демона меншовартості, який для когось лише потвора у власному мозку, яку потрібно побороти, а для когось — уже частина особистості.

Вони стають благодатним ґрунтом для паразита, який оселився у нашій свідомості й працює на ворога, але без якого вже навіть важко жити. Якби це було не так, то у моїй стрічці у ФБ хтось би та й написав, як він пишається українськими інженерами, що днями запустили у космос чергову ракету-носія разом з американцями. Ні, навіть не так, хтось би написав: «От справжнє обличчя українців». Бо ж так легко було написати цей вислів вчора, під світлиною з озвірілими блокувальниками.

Відбувається це дивне, якщо не сказати хворобливе, асоціювання себе і всього, що людину оточує, із найгіршим. Але чому не з найкращим? А тут потрібно повернутися до початку.

Коли я чую від молодої людини вислів на кшталт «ти що, не знаєш, у якій країні ти живеш?», я спочатку закипаю, а потім згадую, що він чи вона, як і я, з дитинства чули той самий жахливий наратив (часто радянський чи російський).

І зрештою я відповідаю: «У якій? Ну, скажи мені, у якій? Яку ми оце з тобою зараз будуємо? Бо я знаю, у якій країні я живу, і можу розповісти тобі. Можу розповісти про історію, але краще розповім про сучасне. Про проблеми, які потрібно вирішувати, про дії, які потрібно критикувати, про вчинки, які не гідні поваги. Але ж не тільки. Бо я тобі ще можу розповісти про досягнення, якими треба пишатися, про військо, яке героїчно нас боронить, про цьогорічну антарктичну експедицію, про режисерку, яка здобула премію Санденс, про те, як легко зараз можна відвідати різні країни без оформлення візи, про те, як дешево може коштувати квиток на літак, про те, що податкову декларацію можна подати, не відвідуючи податкову, про те, як швидко мої знайомі переоформили авто, про те, як смачно готують у тому кримськотатарському ресторані, у який іноді важко потрапити, бо всі місця зайняті.»

Чому мені через якось негідника — який живе у печері чи сидить у владному кабінеті — має бути соромно? Моя країна — це країна гідних людей, достойників. А як хтось неадекватно поводиться, то це його особиста драма і відповідальність.

І, якщо вам вдалося зрозуміти: у тому, що відбулося вчора, не все так просто, то, повірте, далеко не всі з того стану вийшли. Для багатьох це стало лише ще одним шаром на тій сніжній кулі комплексу меншовартості.

Тому будьмо обачнішими, не впадаймо у зневіру і вивчаймо уроки — не лише історичні, а й сучасні.