Вони зараз приходять до мене — ці прізвища з уроків української літератури. Ні, нам не розповідали, як вони вмирали. Дещо з життя: народився, вчився, одружився... Та й по всьому.
Вивчіть вірш, на вибір. О, Боже, знову. А давайте, якось кожен сам спробує написати свій вірш, буде цікаво. Не умнічай, Галя, твоє діло вивчити вірш. І взагалі приготуйте реферати на тему «Творчий і життєвий шлях...» І там зазначте, коли і де народився, де вчився, коли одружився...
На горі розцвітає яблуня,
Розцвітає білим шатром.
Вітер їй: — Стережись! на зваблювання,
На чари твої – буруном!
А вже небо в квітчастих паволоках:
Хмарна галич біду пасе.
Ой, ярує вітер в червоних таволга:
Як зірветься – ввесь цвіт знесе!
Чого ж так закручено і як то вивчити за п'ять хвилин перерви і чого було не сісти за то вчора, подивилась, що маленький — та й думаю, вивчити можна за пару хвилин, як і всі інші вірші з укрліту. Добре, що у мене є реферат на тему «Творчий і життєвий шлях...», а там: Михайло Опанасович Драй-Хмара, народився в Черкаській області, закінчив школу в Золотоноші, потім університет, далі — кафедра слов'янознавства, знав дев'ятнадцять мов, став професором одного університету, потім — другого, заарештовано, потім — вдруге, загинув на засланні, офіційно — «від ослаблення серцевої діяльності», але його дочка-дослідниця говорить, що ні, не від того.
Драй-Хмара... Як гарно звучить.
Навіщо цей стос однакових рефератів? Що вони потім з ними роблять? Чому це краще, ніж самим написати вірші?
А чому б нам не поговорити про суть? Чому б не поговорити про смерть? Вона не менш важлива за життя. Бо в ній героїзм і любов. І останній порив. В ній — наш народ роздертий, розстріляний, забитий. З інтелігенцією, викресленою з родоводу.
Чому б нам не відкрити спогади друзів: «Був у мене на Колимі друг незабутній, ще й тезко, — український поет, професор — знавець мов і літератур… Прізвище поет мав якесь чудернацьке з двох окремих слів, одна половина ніби як німецька, а друга — українська. Якщо ж перекласти по-російському, то буде „три тучи“…
Одного сонячного квітневого дня 1939 р., коли було по-колимськи відносно тепло, а наша бригада поралася на дорозі, до нас наблизилося легкове авто — „емка“. Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг.
З „Емки“ вилізли троє із сусманського управління, притримуючи при боках маузери. Усі, як завжди тоді, „під мухою“… Підійшли. Конвой щось їм доповів… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев'яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в'язня, — трах, до п'ятого — трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам'янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп'ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя…
Щойно кат наблизився до чергової п'ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: „Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє“… З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв… Драй ще встиг прохрипіти „Гад!..“ і, відштовхнувшись правицею від мого лівого плеча, бездиханно упав горілиць із розплющеними в небо очима...»
Рівно 80 років тому, офіційно 19 січня (а за свідченням його табірного товариша Михайла Добровольського — в квітні) 1939 року, в концтаборі ГУЛАГ п'яний енкаведист вбив українського професора і поета Драй-Хмару. До того були арешти за підтримку українських неокласиків і «контрреволюційну боротьбу», заборона друкуватись, виснажливі допити у стилі 30-х, на яких він, втім, не зламався і нікого не видав. А потім — фатальне заслання.
Розкажіть про нього іншим. Про творчий і життєвий шлях. Про смерть. Про те, як вбивали наш народ.
https://site.ua/gala.kavun/17107-kvoti-na-vbivstvo...
Зустріч харківських і київських митців (Київ, 1923). Перший ряд, зліва направо: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять (зліва): Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко. Більшість — репресовані. Дехто навіть посмертно — саме так, карали вже мертвих людей.
